Дмитро Білий - Заложна душа

Ще через мить тремтяча писарська рука розцвітила папір великою печаткою із двоголовим гербом і чорноморець, так і не вимовивши жодного слова, вийшов через парадний, кинув п'ятак служивому, висмикнув у нього з рук повід і вирушив за місто.

Потім дивного чорноморця бачили статечні німецькі колоністи, що сиділи, пихкаючи люльками у тіні критих червоною черепицею будинків, греки за своїми кам'яними огорожами або болгари за плетивом зелених виноградників. Тільки іноді гурт косарів у солом'яних брилях зупинявся, і довго дивились у спину одинокому вершнику, про щось дуже боляче згадуючи, сивоусі діди.

Навколо чорноморця проліг колишній степ, зараз, ретельно пошрамований межами, виораний та пригнічений садами, виноградниками та колісними шляхами. Повз козака, мішаючись із чумацькими валками, що квапились добратись до гавані, втомлено тягнулись переможні полки, вертаючись із далекої Франції. Чорноморець мовчав, пихкаючи люлькою, і в розмови з подорожніми не вступав; обличчя його ставало все більш непроникним. Тільки одного разу, сидячи у корчмі, почув він, як охтирські гусари, згадували, ніби були і вони колись козаками, плюнув старий на підлогу і вийшов у серпневу ніч.

Чим більше заглиблювався чорноморець у степ, чим далі від'їжджав він від колоністських господарств, тим більше якась старанно прихована туга й розпач огортали його серце. Степ, Дике Поле приймали його і пробуджували якісь страшні спогади. Іноді козак гнав чвалом коня відкритим степом, і при світлі місяця здавався одним із вершників Апокаліпсису, чия тінь блискавкою руйнувала спокій цього приспаного краю.

Давно вже зникли господарства, і тільки мешканці поодиноких хуторів, побачивши цей скажений гін, бігли до дідів розповісти про пекельну примару і почути невтішні пророцтва.

Небо, що зберігало сонячну гарячу млість, при наближенні вершника свинцево розбухало, бубнявіло тяжким дощем.

За два тижні подорожі пізно ввечері чорноморець добрався до великої балки, на дні якої ще можна було побачити старі обвуглені стіни розваленого бурдюгу і дерева занедбаного саду. Над балкою височила могила. У її підніжжя козак розсідлав коня, скинув на землю сідло і пустив коня степом. Чорноморець забрався на верх кургану — залишки трухлявого хреста валялись біля осілого могильного насипу. Чорноморець нахилився й провів рукою по хресту — долоня його зачепилась за зітлілий шматок рушника колись зав'язаного навколо перехрестя. Блискавка клинком шаблі черкнула по небу. Тяжкі хмари повільно збирались...

...Козак кинув сідло і втомлено сів на нього, потім дістав із кишені білий рушник, постелив його біля хреста, і виставив на нього п'ять глиняних чарок, відчепив від череса срібну флягу і наповнив чарки. Блискавка на мить вихопила з темряви нерухоме суворе обличчя. Чорноморець щось шепотів, заплющивши очі. Перші каплі дощу бризнули на траву. Козак повільно підняв чарку і випив. Шорсткий удар вітру зірвав рушник, перекинувши чарки, і покотив степом. Чорноморець підняв долоні, вхопивши у жменю струмені дощової води, і підвівся. Брязнув клинок ятагану й козак, впавши на коліна, почав розривати землю своєю зброєю. Копав він довго. Блискавка декілька разів прорізувала чорне небо, немов попереджаючи його за вторгнення у світ мертвих. Нарешті він добрався до домовини. Може, сльози текли по його обличчю, мішаючись із дощем?.. Козак застиг і повільно простягнув руку до залишків китайки, яка закривала мертвого. Вираз відчуття страшної відповіді спалахнув на його обличчі. Чорноморець відкинув китайку... У домовині, склавши руки на грудях, лежав молодий чорновусий козак. Струмені дощу вмивали його біле, зачеплене смертю, але не тліном обличчя. Тільки на грудях, прямо під серцем, темніла чорна кривава пляма... Декілька секунд чорноморець вдивлявся широко розчахнутими очима у високе чоло мертвого... Він не закричав, він зчепив зуби, і тільки глухий стогін вихопився з його грудей. Далеке, ніби вовче, виття підхопило цей стогін і понесло степом... — у домовині лежав козак Новодерев'янківського куреня Війська Запорозького Низового Остап Лелека.

9 квітня 2000 р. — 9 липня 2000 р.

І досі доля третьої частини "Записок о Южной Руси", складеної найбільш загадковою постаттю в історії України, залишається невідомою. Знаємо тільки, що Пантелеймон Куліш збирався подати в ній найбільш цікаві матеріали зі своєї таємничої колекції старосвітських документів, які дозволили б нам оцінити вітчизняну історію зовсім в іншому ракурсі. Втім, третя частина вже готова до друку, була конфіскована, а всі матеріали знищені...