Дмитро Білий - Заложна душа

"...І сказала тоді мені баба Зеленчиха: — "Лізь до черева кобили — і знати будеш, що із тобою на тім світі станеться..."; скинула я із себе одяг, а була я тоді молода і прегарна, і тіло в мене дівоче таке свіже й струнке було — ну як твоє зараз"...

...Відьма обвила мотузкою стан дівчини і накинула їй петлю на ноги. Тепер Оксана не могла й ворухнутися, з розпачем відчуваючи, як навколо колін і литок боляче стягується сириця...

... — Одяг я з себе скинула і на Зеленчиху озирнулася, але замість неї скривавлене личко Михайлика узріла — як його мертвого із шинку сусіди привезли, а він гордий був і слів образних не пропускав, а я дівчина проста — то я сорочку ізняла, а від дохлої кобили сморід душу виїдав, та хто зна — може, він душу мою тоді і виїв; то я очі закрила й у черево розчахнуте, немов у прірву, кинулася...

...Відьма сиділа біля зв'язаної Оксани — руки старої скручували навпомацки вузли, а червоні очі дивилися кудись у стелю:

— Впала я туди: світ вмер, а я наново народилась. І впилися у моє біле тіло черви й гади, а я і кричати не могла — і смоктали життя з мене жаби водяні, а щури отруту вливали, і народилась я, але із знанням чорним у душі...

...Хваткі пальці перегорнули Оксану на спину — над сірим від жаху обличчям дівчини схилилося перекручене спотворене обличчя з гачкуватим носом, червоними і глибоко запалими очима. Від колишньої Одарки не залишилося і сліду — зіниці глибоко запалих очей безперестанку бігали по стінах, мертво-жовте обличчя перетинали глибокі зморшки, а з покривленого чорного роту виривалось сморідне дихання. Жорсткі пальці сковзнули по спітнілому обличчю дівчини.

— Яка ж ти гарна, дівчино! — заскрипів співчутливий голос.

— Облиш мене! — спробувала вимовити Оксана, але з її губ вирвався тільки кволий стогін-плач.

— Так і ти невдовзі заново народишся, але тобі тяжче буде, бо я для ночі з'явилась, а ти зі світла денного народжена для Нього з'явишся... А я не знаю, чого він саме тебе шукає, тільки знаю, що кращої дівчини земля наша ще не носила, тому в цьому і прокляття, і щастя твоє...

Відьма замовкла і чуйно прислухалась до темряви:

— О, недаремно я тебе сповила — здається мені, твої рятівники з'явилися!

З тими словами холодні пальці натиснули на обличчя безпомічної Оксани, і дівчина з огидою відчула, як у її розщеплений від болю рот пхається скручена ганчірка. Все її тіло пересмикнув гострий приступ нудоти, Оксана востаннє спробувала рвонутись, але не змогла навіть поворушитись...

... — Егей! Відчиняй, стара шкапо!

— Що ж вам треба, ясні соколи?

— Бачу я, що ваше село від чуми виздихало — чому ти, стара, залишилась?

— Не хоче мене смерть брати — таку немічну... Ось ти, такий козак здоровезний, їй у нагоді станеш...

— Ти диви, Остапе, ще й жартує... Мо', перехрестити її домахою, братчику? І хата у неї дивна — на стрісі чорна ворона кряче...

— Та цур їй, слухай, бабо, — якщо бачила Оксану, чи, не дай Боже, їй якесь лихо учинила, я тебе у власній хаті спалю — шаблею присягаю!

— Та їдьте вже, соколики — нехай вам Бог помагає...

...Тупіт коней щез вдалині... Оксана відчула, як сльози розпачу покотились по її обличчю.

...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи четверту годину дня...

...Дим низько, немов неприродний страхітливий туман, стелився по вимерлому місту. Давно вже вмерли ті, хто сподівався димом відігнати Чуму. Ніде не було видно вогнищ, але дим продовжував звиватися темними кільцями над землею, повз між хатами і мертвими садами. Тепер дим жив своїм окремим життям і Остап подумав, що міста вже нема, а є тільки цей тяжкий дим, і невідомо, які істоти й потвори щохвилини народжуються у цьому диму. Можливо, саме такий вигляд мають всі людські селища, в яких вже не залишилося живих і тільки вони, п'ятеро божевільних, сунулися в це прокляте місце. Втім, вони були поки ще живими, вони та ще годинник на ратуші, який вперто доводив, що час іде навіть і в цьому проклятому місці.

Остап зіскочив із коня і підійшов до кам'яного хреста, — похилений та обплутаний зеленим плющем, хрест набурмосено очікував наближення Остапа. На ньому ледве читалось:

"Упокой душу мятущу раба Божого Якова Горлача, полковника й намісника міста Булавного, преставленого іюня 1710 року."

Пагорб під хрестом майже зрівнявся із ґрунтом, здавалось, його вже хтось намагався розрити. Невідомо тільки — зверху чи знизу...

Все просто — до заходу сонця залишилось ще багато часу — треба тільки розрити могилу, витягти звідти кістки або що там залишилось від Живого Мерця і прохромити його груди, чи що там залишилось, осиковим кілком, який завбачливий Давило тягне у тороках через весь Степ.