Дмитро Білий - Заложна душа

— Доброго дня вам, добрий чоловіче!

Той Оксану побачив і раптом закричав, патик випустивши:

— Бідна! Бідна! Чума в селі! Смерть під стріхою! Бідна! Тікай, тікай від себе! Віддасть тебе босорка! Усі згинули! — вигукуючи це, чоловік руками замахав і побіг до Оксани. Дівчина відсахнулася, чоловік до неї руку з потрісканими, немов попеченими, пальцями простягнув.

— Не лякайся, дівчино, — від голосу Одарчиного здригнулась Оксана, а господиня її дивна чіпкими пальцями за плечі схопила і до хати повела, примовляючи:

— То навіжений чоловік, дурник, до серця його ману не бери! А ти ще хвора і треба мені тебе лікувати, — озирнулася і на чоловіка крикнула: — Іди геть, дурню, ти мені зараз не потрібен!

Той, скиглячи, кудись пошкандибав.

— Може я далі, у степ піду, тітонько! — промовила Оксана, але Одарка так на дівчину глянула, що та покірно за нею у хату пішла. І з кожним кроком стопи її все сильніше жаром пекло, немов хто голки у них штрикав. Так що на поріг дівчину Одарка ледь не на руках занесла, примовляючи:

— Бачиш, як ніженьки твої, бур'яном степовим поколоті — порізані, терпнуть?

Вклала Одарка дівчину на ліжко й пішла. Оксана спробувала встати, але гострий біль у стопах пронизав її наскрізь. Впала вона обличчям у жорстку подушку і гірко заплакала.

Ввечері, тільки зірки на небо висипали, як Одарка швидко почала піч топити. Оксана, сівши на ліжку, із страхом на неї дивилась.

Тим часом відьма продовжувала без упину:

— Село наше колись велике було, а зараз вже людей мало залишилось... Хто наймитувати подався... Хто у чорноморські степи, а хто і далі, — останні слова Одарка сказала трохи повільніше і з притиском, але потім продовжила, ще швидше, — так що не дивуй на хати наші змертвілі, — далі мова її стала уривчастою і незрозумілою: — Та ще краєм неба хмари із блискавкою йшли, і курява у степу недобре віщує; сичі у пролісках пугають, русалки ночами з води не виходять, і у коморах миші із ховрахами хліб псують, а чи ти хрещена чи наречена ... чи боронь-трава тебе береже, а чи сама ти на Івана Купала тирлич шукала... і чи не прилітав до тебе Вогняний Змій; а може знаходила ти срібне кільце-обручку ... — тут дивна тітка нахилилася над дівчиною і, дивлячись їй прямо в очі своїм пекучим зором, зашепотіла: — Ти нічого не бійся, бо вже сталося все, а там тобі ніхто не страшний: Він тебе береже... А про козака свого забудь... бо душа в нього заложна ... і рябі тебе не займуть, бо сила зараз в нього... і зірки глибоко під землею у глеку таємному світять, тільки не бійся нічого... бо я знаю, що це страшно... чи не була я молодою... а як Звенчиха мене вчила, щоб я за Михайлика мого помстилась, то водила на роздоріжжя... а там... боже ж мій, що там було...

Під ці слова-голосіння все в голові запаморочилось у дівчини, а задуха в кімнаті стала така сильна, немов хтось став її душити. Оксана знов спробувала стати — ноги вже не боліли, і почала вона на себе плахту одягати, як Одарка схопила її і на ліжко кинула: — Куди ж ти підеш, дурна дівчино! Там тебе дика баба розірве, або лісовик схопить! А я своїм зіллям тебе врятую!

Очі Одарки на мить застигли й наблизилися до дівочого чола — Оксана з жахом побачила своє перегорнуте обличчя в її чорних зіницях.

— Покинь мене, навіжена відьмо! — закричала Оксана і щосили відштовхнула Одарку від себе. Та відступила до стіни. Оксана вскочила й кинулась до сокири, що у куті лежала. Але не встигла і двох кроків зробити, як відьма із крюка зірвала пук трави, закричала щось ворожбитське і кинула в дівчину. Оксана поточилась — їй здалося, що суха трава миттєво обкрутила її тіло. Все попливло перед її очима, і дівчина впала на підлогу. Над нею схилилась Одарка — в руках вона тримала довгу сирицю.

— Що ти, дурна, від своєї долі тікаєш: її і конем не об'їдеш, а на тобі вже кров є... і ти чоловіка пізнала... тому нечиста ти є... — Оксана спробувала видряпатись, але власне тіло не корилось їй, Оксані здалося, що вона вклала всю силу, але ледве змогла тріпонутися, немов риба, кинута на берег, — і різне гаддя із лісів та з-під очерету, хляскаючи, повзе; сови чортів вигукують, а я гола на березі лежу, а з річки жаби на мене стрибають і черви лізуть, змії навколо ніг і рук обкручуються... — скрипучий голос відьми долітав до Оксани, немов з глибокої ями, розпливався навколо і паралізував холодом — крізь напівзабуття дівчина відчувала, як відьма перегортає її на живіт, як цупка мотузка впивається у заломлені за спину лікті. "Отак і Ярину Людолов змотузував — та хоч дряпатись могла", — думки плутались у голові Оксани, страшна задуха тиснула на її обличчя, відьма розплутувала мотузку, продовжувала страшне сповивання і вела нескінченну моторошну балаканину: