Дара Корній - Зозулята зими

Сторонні думки витискають із голови акуратні літери, що з’являються, мов підпис під малюнком: «А» з перебитим хвостиком, позірно каліграфічна «n», задеркувата «g»… У мене ще є надія, що то справді підпис. Якийсь там « янгол », чорний, світлий, сумний чи будь-який інший, латиницею. Але наступна закарлючка мало нагадує «е». Можливо, «художницю» бісить мій уважний погляд і вона помиляється? Принаймні на мить відривається від вправляння у каліграфії і красномовно робить рух у мій бік: «Послання не для тебе, упирице! Побачила більше, ніж досить. Тож іди донось… чи просто йди собі, не заважай, бо ще не встигну!»

Е?.. ай’м і сама крейзі ? Сама не помітила, як здуріла?! Чи тепер це — норма, а мене скоро почнуть усілякі там потерчата лякати? Дрібнота, що на один зуб, тобто на одну, але дуже дієтичну, перекуску! Потерчата…

Раптом щось клацає в голові й стає зрозуміло все: і що то за послання, і для кого призначене, і навіть те, що якщо донесу за потрібною адресою, то мені пробачиться усе. Майже все… Звісно, крім списку, що вже який день ношу з собою в якості гарантії, що не чіпатимуть, якщо не відсвічуватиму… Хоча все одно зачеплять, трохи пізніше, коли впораються із головними проблемами, залишивши дріб’язок на десерт. Відшукають скрізь, куди б не поткнулася… Хоча, потенційна приреченість — це ще не привід кидатися в чорторий, або непорушно чекати на майбутніх переслідувачів. Хай то просто посеред вулиці чи на орендованій квартирі. Що ж робити? Ні, не все так просто. Я знаю до кого мені тепер звернутися. Звісно, він — шарлатан. Бо не вірю я в існування реального «спеціаліста із чортівні», котрий має власне детективне агентство. Образність журналістів тут явно через край. Здається, що й сам він не вірить в існування упирів. А це вже мені на руку. Бо де є великі гроші, там панує звичайна практичність. І тому свій список я йому не подарую, а продам… І не за гроші, звісно.

Ще раз озираюся на примару-художницю.

Порожньо, наче нікого й не було. І тільки підпис під малюнком, зроблений кілька секунд тому, промовляє — не привиділося, забагато реальності, Інко, як для марева.

На стіні вивіска: «Приватне детективне агентство «М.А.Г.» Усі види детективних послуг. Вихід є завжди». Криво посміхаюся. Гумористи. Теж мені Гендольф Сірий. Тупцяю на доглянутому ґаночку вже чверть години, уважно вивчаючи плитку під ногами. Нічогенька така плиточка. Певно, мейд ін Польща чи ще якась Еуропа. До речі, мені не заважають. І правильно. Може, то у мене таке хобі — колекціонувати різні візерунки та витріщатися на вивіски?! Ось тут, наприклад, під ногами ледь стилізований меандр . Це, типу, кволий натяк для любих клієнтів чи просто випадковість?! Ку-ул! Рішуче задираю голову, за звичкою широко посміхаюся камері спостереження вгорі. Хочеться помахати руцею, але стримуюся: то уже буде перебір та й, зрештою, гламурненький несмак. Одне вдавати з себе гламурну пані, інше — гламурну дурепу.

Простягаю перед собою руку, штовхаю не пластикові двері, а справжні, добротні, дубові. Доволі легко піддаються, однак тільки-но роблю перших півкроку, переступаючи поріг, ледь стримуюся, аби не прикусити губу, тамуючи стогін. Той, хто першим вигадав, що вампіри не можуть увійти в чужий дім без запрошення, був наївним мрійником чи ідіотом, що, в принципі, в даному випадку синонімічно. Геть інша справа — заходити у правильно захищені приміщення. Це дуже боляче, однак не неможливо . Різниця помітна. Правда серед наших небагато мазохістів, бо після такого довгенько доводиться оклигувати. Я, схоже, виняток, тобто стовідсотковий прихильник садо-мазо… І тільки зараз дізналася про це.

Дідько. От засранець! А я ще вірила, що «спеціаліст із чортівні» — то образне??? Рішуче прошкую повз охорону, хоча всередині все аж затерпає від неприйняття мене енергетикою, яка заполонила весь простір між стінами. Мене ніхто не зупиняє. Правильно, не для цього ж я так довго на порозі тупцювала, аби вони не встигли про мене біг босу доповісти й вказівки вислухати. Але якщо пан детектив вважають, що оті міни на мармизах підлеглих, коли зустрічають потенційних клієнтів — то доброзичлива посмішка, то тут комусь варто окуляри подарувати. Хоча…

Їм таки далеко до вигадливої гримаси-усмішки на моєму обличчі.

Звісно, на потиск руки як привітання з боку непрóстого я й не розраховую. Бо пан детектив, може, й не вірить в існування вампірів, але коли зміг протягнути так довго і навіть не збанкрутіти, то легко навчився вирізняти чужаків. Але мене несподівано зустріли не лише холодно-офіційною посмішкою, а й простягненою правицею. Горло наче стискають сухі лещаки, але я не відмовляюся від рукостискання. А де ж, ай’м глет ту сі ю, міс ? Тисячі шпичаків впиваються в шкіру моєї руки, якої торкнувся перстень. Та той біль ще можна терпіти, хай і стиснувши зуби. Але коли від місця дотику починають тілом мандрувати мурашки, стає не по собі. Чула ж про існування охоронників , але таке зустрічаю вперше. Знаю наперед — мене зараз геть спустошить, вицмулить усю до краплі вкрадену-позичену енергію, зробивши безпомічною, мов немовля. Але голодна паніка не поспішає накрити задушливою хвилею. Чомусь пригадуються світло-шоколадні очі однієї кришанутої, вхоплююся за той спомин, мов за рятівне коло, — й несподівано легшає.