Дара Корній - Зозулята зими

Майя перестала шморгати носом і навіть просвітліла на личку.

— Ти бачила, як вона лежала та не ворушилася, коли ти її випадково штовхнула?

Майя заперечливо хитає головою.

— Тоді з чого ти, сонечко, взяла, що вона мертва? Давай ліпше я відведу тебе додому.

Майя вже веселіше гойдає головою.

Пілікає мій мобільний. Витягую його з кишені. Есемеска від Тетясі: «Як справи? Телефонуватиму о восьмій, постарайся бути на зв’язку. Не як завжди. Чула?» Набрид той контроль. Глипаю на годинник — «16:16». Беру малу за руку:

— Показуй дорогу, мала. Сутеніє. Доведу тебе додому.

Майя майже весело бере мене за руку. І ми виходимо на вулицю, на засніжену та холодну. З неба сипле дрібний сніг, сутінки падають на місто. Сутінки, які я ненавиджу. Жінка, що з протилежного боку ринку на вулиці торгує гарячими напоями (кава-чай) та пиріжками, посміхається нам, як старим знайомим. Це вона минулого разу відпоювала Майю чаєм.

— От і мої старі знайомі, лисички-сестрички! Пиріжки будете? У мене є особливі, сонячні! — вона весело підморгує Майї. Мала весело плескає у долоні:

— Хочу-хочу сонячних пиліжків. Можна, Ланко?

Звісно, можна. Беру два. Майя відразу починає їсти. Я розплачуюся, сумно посміхаючись продавчині, привітній, ще молодій жінці. Вона говорить безупинно про те, що їй так приємно бачити, коли старші сестри так дбають про менших, що у неї самої дві донечки, але вони так часто між собою сваряться, може, тому, що майже однолітки, тільки рік різниці. Майя мовчки жує. З’їдає і перший, і другий пиріжок. Вже коли прощаємося з продавчинею та йдемо, Майя сумно говорить:

— Такі, як у мами, з пельсинками. Уселедині сонечко.

— Сонечка для сонечка, — чомусь промовляю вголос.

Виходимо за місто. Пустир, майже такий самий чи, може, навіть той самий, що у моєму сні. Не здивуюся, якщо метрів за двадцять наткнуся на знайомий паркан. Зупиняємося на пішохідному переході. Майя показує на той бік вулиці.

— Там мої сестлички та блатики.

Пильно вдивляюся перед собою у сутінки. Там і справді обриси будинку. Десь за пустирем посміхаються світлом вікна.

Майя шарпає мене за руку:

— Пішли вже.

Я несподівано слизькаюся і ледве не падаю. Майя усміхається:

— Ти, Лусланко, як та тьотя на даху?

— На якому даху, яка тьотя? — говорю на автоматі. Будиночок за пустирем забирає всю увагу.

— Ну тьотя, та шо впала вниз, коли ми лова глали. Вона впала з даху і мене налякала!

Я нічого не розумію:

— Вона впала з даху? А скільки поверхів має будинок?

— Я вмію лахувати до п’яти, — хвалиться Майя. — Там п’ять.

Мої ноги стають ватяними. Як це на даху? Тобто п’ять поверхів.

Далі все відбувається наче в уповільненому кіно. На тому боці вулиці нізвідки з’являється маленька дитяча фігурка. Майя радісно махає їй:

— Вілко, я тут! Вілко!

Майя кидається через дорогу. ЇЇ постать посеред дороги освічують фари машини, що невпинно наближається. Але Майя схоже цього не баче, бо там її сестричка. Кидаюся, не думаючи, вслід. «Тільки б встигнути», — колотиться в голові думка, зовсім не слухаючи здорового глузду, який запитує мудро: «Чи можуть вмерти ще раз уже неживі». Таки встигаю наздогнати малу, яка також помічає наближення машини, однак просто вклякає від несподіванки посеред дороги. І хай то пішохідний перехід, але ж це зима і сутінки, машина мчить і не встигає загальмувати. Щосили відштовхую Майю вбік, приймаючи удар на себе.

Світ вимикається…

Інна

Факінґ лайф! Якщо те дурнувате недовідьменя сподівається, що я ще раз доброю волею поткнуся її попереджувати, то дуже помиляється. Лишень квіточки на могилку опісля принесу, аби мати привід уголос повідати, що я ж попереджала тебе, літлі крейзі ! І, звісно, Русланочко, не дочекаєшся ти від мене благородних троянд, а тільки будяків. Хоча не факт, що власниці добірних тарганів у голові квітучі будяки не сподобаються більше, аніж троянди!

Шат ап , Іннусю. Тебе, мене тобто, явно несе. Щедро витрачаєш дорогоцінні емоції, доводиш себе до виснаження. Було б через кого! Що найгірше, нещодавно вже несло і то дуже схоже. І навіть обіцянка з’явитися з будяками на цвинтар уже лунала. По спині раптом, попри закутаність у тепле пальто, сипонуло морозом. Не тим, що буває від емоційного голоду, ще гіршим. Від скрадливого голосу привида моєї давно вбитої совісті: «А квітів Адка від тебе не дочекалася, навіть будячків. Отак слово тримаємо?».