Дара Корній - Зозулята зими

— Нічого-нічого, це я винен в усьому. Замилувався вами. Сподіваюся, Ви ногу не підвернули?

Замилувався він! Ага! Да-а, цікаві дівчата в цьому місті живуть. Невже, ніхто ніколи не пробував склеїти його у настільки примітивний спосіб?! Бо продовження напрошується таке: я мужньо заперечую, але болісно кривлю губки, потім зойкаю…

Далі йде стандартне — пропозиція пересидіти у найближчому кафе, поки стане трохи легше. Чи натяк, мовляв, його машина недалечко, і не варто недбало ставитися до отаких-от на вигляд дрібних травм… Медпункт, до речі, ледь не на сусідній вулиці, чи не підкинути? А може, він сам не проти такого розвитку подій? Бо мені важко повірити, що трапився на шляху справжній джентльмен. На мить відводжу погляд від його зацікавлено примружених чорних очей.

І помічаю її . Чогось добре запам’яталося: саме в цю мить, за секунду після зіткнення з незнайомцем, я вперше звернула на неї увагу. Дівчинка років трьох-чотирьох стояла біля купи секондхендівського шмаття, наваленого на прилавок просто жужмом. І, ледь схиливши голівку до правого плеча, зосереджено вивчала нашу скульптурну групу і супилася дуже невдоволено. Ще думка промайнула: надто недоречний у малої шалик, червоний пухнастий із довгими китицями. Тобто шалик непоганий, хоч трохи поношений, і сама б від такого не відмовилася, та й не одна модниця позаздрила б. Дівчатко надто турботлива матуся закутала у трохи завелику куртку, що й казати, теплу, однак чи то сіру, чи то пісочного кольору. Такого ж відтінку були й штанці на малій. Й навіть чобітки, може, й практичні та теплі, були не чорними, а якимись блідо-коричневими. І тут така розкіш — яскравий шалик! Подарунок, чи що? Встигаю привітно посміхнутися малолітній цензорці, он із яким докором дивиться на «дорослі дурниці». Мимохідь вивільняю руку із пальців того красеня.

— Ах ти, злодійко малолітня! Я ж тебе!

Що?! Це мені законна краля оцього-от красеня погрожує чи що?!

Господи, які дурниці! Ні, не мені ті слова адресовані, а дівчинці з червоним шаликом, що принишкла біля лотка. Мала швидко роззирається навсібіч, ні, не розшукуючи маму чи ще когось із родичів, аби заступилися. Швидше роздивляючись, куди б сховатися. Чимось вона нагадує домашнє кошеня, яке щойно опинилося на вулиці та відразу зрозуміло, що світ жорстокий. Але ще не знає, на жаль, як уберегтися від лиха.

— А ну ж віддай оце, заразо мала! Схопила ганчірку з ятки, навертіла на себе, ще й красується тут!

В очах малої навіть не переляк, щире здивування.

— Це моє… це подалунок, — ледь чую щирий шепіт. А надто заклопотана лементом жінка навіть не зважує на той писк. Тут справа навіть не в ганчірці, а в бажанні влаштувати бучу. Тобто хоч так довести свою значимість. Бо вдома — негаразди, здоров’я кепське, робота собача, чоловік — скотина, діти — гівнюки. Але ж дівча тут до чого?! І де, врешті, родичі малої, вештаються?! Не знаю, але чомусь зараз я на боці дівчинки. Ну, хай подарунок…

Крок уперед.

— Залиште дівча в спокої, — кажу неголосно. Жінці доводиться змовкнути, аби почути, тож мимоволі вона робить паузу. Хоч і має тепер можливість переключитися на більш достойну жертву, але, схоже, таки збила я її з пантелику. Бо надто супутник мені не пасує, не написано ж на нас, що ми і познайомитися не встигли. І взагалі, очевидно, якщо дозволяю собі гратися в заступницю, тож мене, певно, є кому боронити. Отака логіка…

Усе ж продавщиня встигає звинуватити мене у потаканні малолітнім злодюжкам. Виявляється, саме такі, як я, занапащають країну, прикриваючи усяких там… Цікава думка. Але не люблю гучних дискусій. Подумки прикидаю, скільки грошей можу дозволити собі кинути на прилавок, де, типу, «лежав щойно шалик». Тоді малу за руку — і хоч до адміністрації ринку, бо, схоже, нікого з її рідних поблизу немає. І хай у теплі чекає недбалих родичів. Цукерок її дорогою купити, чи що? Все одно, настрій порпатися в секонді, вишукуючи щось цікаве, щез, як і не було.

— То все ж, що тут трапилося? — втручається раптом новий знайомий (чи ще незнайомий ?).

Сусідка продавчині-скандалістки стиха смикає її за рукав, починає пошепки у чомусь переконувати. Та спершу відмахується, а потім змовкає. Завершується це жалюгідним лепетанням, що так-от і розоритися недовго. Йой, мамо, це кого ж я ледь із ніг не збила?! Виступати тепер зі своїми зіжмаканими гривнями не беруся. Хоч би й тому, що мені відразу накажуть забрати оті гроші назад і не втручатися в розмови дорослих . Впиратися — то влаштовувати безкоштовну виставу для всього ринку. До речі, чому на нас звертають так мало уваги? Лише дехто ковзне поглядом, немов почув нерозбірливий гук — і став прислухався, і гайда далі. Невже так звикли?!