Дара Корній - Зозулята зими

Книгу я віддала Георгіні. Та старалася затримати мене біля себе, але я мовчки, не дивлячись їй у очі, та нічого не пояснюючи, вибігла з класу. В голові стукали слова баби Марти: «Є речі, в які влізати просто не треба». І я тоді твердо пообіцяла собі ніколи більше ні у що не влазити… Навіть більше, стала остерігатися та стримувати свої сили, які від народження жили в мені.

Натомість Руслані я сказала геть інше:

— А потім бабця захворіла та злягла… Сама знаєш, чим для нашої родини все закінчилося, особливо після того, коли вона… пішла, тобто померла… Я навіть зраділа, коли батьки, врешті, розлучилися… Ну його, такий родинний затишок! І батькову фінансову кар’єру туди ж.

В очах Руслани щире співчуття раптом змінюється іронічним блиском. Звісно, «вдале» завершення отакої-от оповіді. Чого це мене на моралізаторство потягнуло?

— Може, повернешся зі мною назад? — Пропоную щиро. — Біс із ним, із цим містом. Невже вдома гарного хлопця тобі не підшукаємо? Можна й квартиру більш затишну напитати, коли тобі вже ТАК запраглося самостійності. І роботу там нормальну! Колись, мо’, і до універу вступиш.

Подумати про те, що кажу, не встигаю. Мала щиро здивована моєю пропозицією. Я, між іншим, теж. Вона — дівчина непогана, її брат, взагалі, гарний хлопець… Але терпіти їх водночас у великій кількості, то треба мати залізобетонні нерви, бігме… Хоч великодушність моя пояснюється просто: нюхом чую, отой «несподіваний Русьчин роман», якщо взагалі є в природі, то лишень вершечок айсберга. Бо якого дива її після Нового року, особливо, коли десь поруч, типу, зітхає коханий хлопець, на кладовище поперло?! Та все ж відчуваю полегкість, коли розумію: вона зараз відмовиться повертатися. А силою хіба таку дзиґльовану втримаєш?

— Дякую, Таню, справді дякую, але… От якщо хочеш допомогти по-справжньому, то, може, знаєш…

Я завмираю над майже порожньою сумкою із якимось дріб’язком у руках. Невже справді закохалася настільки, що заведе мову про приворотне зілля?! Чорта з два отримає від мене щось, крім потиличника — теж непоганий засіб від нещасного кохання, дієвий для таких-от дуреп!

— То, може, знаєш… от кажуть, «зозулята зими», «потерчата», що ти чула про це?

Вона не просто це говорить. Вона звідкись витягує аркуш паперу, а на ньому малюнок. Беру тремтячими руками. Ох, не подобається це мені, дуже не подобається.

Двоє дітлахів зручно влаштувалися на першому плані. Просто на білому-білому снігу. Отой сніг продовжує сипатися згори, ніби на новорічній листівці. В руках малих ялинкова прикраса — яскраво-червона. Вона така сяюча, що здається, може зігріти. Вдалині, десь аж зовсім на задньому фоні привітно блимає віконце хатинки. Х-а-т-и-н-к-и…

Я пізнаю цю хатинку. Моє минуле гидко посміхається до мене, шкіриться вікнами намальованого, але такого реального, будиночка. Нервово сіпаюся і кидаю малюнок разом з маленьким дзеркальцем, яке щойно витягнула з бічної кишені Русьчиної дорожньої сумки. Трісь…

Руслана, ніби нічого не трапилося, прямує до ванни, повертається з віником та совком.

Я обіцяла сама собі більше ніколи ні в що не вплутуватися. Тим паче у це… Минуле досі боляче тримає мене за руку. Дивлюся, як Руслана майже ніжно підбирає малюнок.

А мені хочеться звідси бігти чимдуж і світ за очі.

Олег

— Мені це не подобається, дуже не подобається, — навіть зараз Арсен продовжує спілкуватися зі стіною свого кабінету, карбуючи слова. Бо звертати увагу на таких відвідувачів, як ми з Василем, — забагато честі. Кабінет Арсена — не Вернісаж, тож довго вдивлятися в порожні стіни безглуздо. І Арсен, звісно, не витримує марку «на всі сто»: ледь косує лівим оком у бік Василя. Той, хоч і не в захваті від господаря кабінету, згідливо киває: «мені теж не подобається». А кому таке сподобається? Це наче бачити, як посеред театрального дійства на сцені раптом з’являється пістолет, якого нема в сценарії. І для Арсена контроль над ситуацією втрачено остаточно.

Найсмішніше, що у кімнаті панує цілковита одностайність, і це мені не в кайф. Хоч мені-то повинно бути паралельно, кому й що тут подобається, оскільки пістолет саме у моїх руках. Ситуація патова: влаштовувати стрілянину в найкрутішому детективному агентстві міста не стане ніхто, бо довелося б спершу подбати про заповіт. І тому Арсен не квапиться тиснути на ґудзик тривожної кнопки й викликати своїх вовкодавів. Не хоче зізнатися, що недооцінив відвідувачів, дозволивши взяти себе на приціл. І кому? Дилетантам. І ще в його темних очах спалахує особливий блиск. Можна і не помітити крізь звичну зневагу, та я ладен закластися: це — цікавість. Тож ризикую зробити наступний хід: