Дара Корній - Зозулята зими

Сталися події, які назавжди відбили у мене бажання бувати в цьому домі та й вивчати мови також. Так, ворожості я тут не відчувала, скоріше навпаки. Дім приймав мене наче свою. Він був живим, інколи мені здавалося, що я чую як він дихає, зітхає, сміється від жартів його господині, плаче, коли вона сідає за старе фортепіано і починає на ньому грати старі забуті увертюри… Я знаю, що були спроби недалеких заїжджих людей залізти в цей дивний будинок заради наживи, але… Будинок по-своєму розправлявся з недоброзичливцями, замикаючи їм уста. Щоб провчити, не конче вбивати. Є речі набагато страшніші від смерті. А психлікарня з іншого боку міста час від часу поповнювалася в минулому злодіями, а тепер німими пацієнтами, зовсім не буйними, навпаки сумирними, наче їх душа і тіло перебували осібно одне від іншого. Якою близькою була я до істини, коли так думала, розумію лише тепер. А тоді я шалено любила свою вчительку, її чарівний будиночок, цінувала нашу дружбу. Бо мама мене ніколи не розуміла, навіть не старалася почути, батько вважав нікчемою, а всі друзі тільки витвором відьмацької уяви.

Зазвичай, ми пили чай та розмовляли з Георгіною на кухні чи в її ошатній вітальні. Вона інколи згадувала свою сестру, яка хоч і жила в одному з нею місті, та все ж була настільки зайнята своєю родиною, що ніколи й не провідувала батьківську хату. Та мені здавалося, що причина тут геть інша. Бо в хаті крім фотографій Георгіни та її батька (похмурий високий бородань похилого віку, пригортає за плечі тендітну, ще молоду жіночку), інших я не примітила. Я згадала свою родину. Мені також не дуже хотілося б, щоби хтось у мене про них розпитував. Тож і я цього не робила, трохи розуміла свою вчительку. Лишень одного разу Георгіна прохопилася і, чомусь виправдовуючись, сказала, що її батько насправді не був чорнокнижником чи потворним чорним магом, яким його вважали в місті, а працював звичайним перекладачем. І помер від звичайної болячки — хворе серце чоловіка одного разу просто відмовилося працювати.

В оселі Георгіни завжди було затишно та чисто. Мені якось і на думку не спадало розпитувати її, хто прибирає будинок, стриже газони, доглядає за клумбами… Зараз я розумію, що й знати цього не хочу, навіть тепер. Добре, що тоді не спитала. Ані в спальні, ані в кабінеті, ані в інших кімнатах я не була і не прагла заходити — мені вистачало і того, що мала перед очима.

Одного разу ми пили чай у вітальні, а на фортепіано, поруч з нотами, я побачила книгу з дивною назвою «Некромантія». Книга наче сама потяглася до мене, а не я до неї. Таке то було дивне почуття. Я відкрила її. Вона була англійською мовою, може, не зовсім тою, яку вчила я, бо пожовтілі від часу сторінки книги видавали її поважний вік. На перших сторінках, листаючи, я натрапила і на дату, зроблену від руки українською — січень, 1689 р. «Можеш, Тетянко, взяти додому, почитати. Тобі сподобається», — наче і щиро запропонувала мені Георгіна, та тембр голосу, яким вона це казала, видавався дивним — наче втомленим і трохи збентеженим. Але мені настільки хотілося погортати дивну книгу, що я не звернула на це ніякої уваги. А потім…

Некромантія — це вид магії, що вивчає методи й техніки впливу на світ померлих з метою отримання від духів інформації чи допомоги. А в книзі — найсправжнісінькі інструкції, як потрапити на той світ і, звісно, як з нього повернутися — і не лише замовляння, але й описи обрядів. Чи мала я якісь питання до того світу в свої шістнадцять? Звичайно, ні! Я керувалась прозаїчною цікавістю і бажанням переплюнути бабу Марту, довести їй, що вміння та знання отримаю і без неї, позаяк маю вроджений хист. А ще просто шалене прагнення довести рідному батечку, що я не зашморг на шиї, яким моя рідна матуся щосили намагається прив’язати його до того, що називається родиною.

Не буду переповідати, що я бачила за межею (не згадувати про це сили та талану поки вистачає) і куди завели мене моя легковажність та легкодухість, тільки слова заклинань я могла прочитати неправильно або щось чинила не так, тому що зайти в той світ я зайшла, а повернутися… І досі мене уві сні переслідують ті страшні видива.

Поклик крові — то могутня річ. І баба Марта нагодилася саме вчасно. Місяць відпоювала мене своїми травами, в школі збрехали, що у мене ускладнення після бронхіту. Зима — всі повірили. А коли я оклигала, то вона навіть не стала докоряти. Хоча, ліпше б відлупцювала, аніж дивилася на мене одним з тих її особливих поглядів. Вона взяла ту бісову книгу до рук і серйозно сказала: «Поверни господарю. Її нищити не варто, від того буде ще гірше. Є речі, в які влізати просто не треба. Тепер ти це знаєш». Так, тепер я це знала. Тремтячими руками я взяла ту книгу до рук, мені вона здавалася холодною, наче крижина. Навіть коли несла в сумці до школи, холод пробирався до мого теплого тіла, намагаючись пролізти в мене. Я не давалася, бо мене захищав замовлений шарф баби Марти та її рукавиці. Пам’ятаю, як тоді з мене в класі всі кепкували — типу супер-пупер модниця Тетяна, і якісь там грубі шерстяні рукавиці та так само не модний відстійний шарф. Але мені в той день було начхати на всіх і на те, що говорять.