Дара Корній - Зозулята зими

— Слухай, Арсене, ти там той, список не почни складати, кому варто з міста забратися. Бо такі-от списки інколи людьми керують не згірше, ніж ваші магічні витребеньки…

— Не починай, — ледь морщиться у відповідь, але це може видатися слабкою заміною прохання, тож не продовжую. Мені ж та Інна, хай і симпатії до неї не маю, однак в борщ не плюнула. Тож не дуже є діло до намагання її із міста випхати. А контролювати, з ким мала товаришує, справа безнадійна. Невже Арсен і досі цього не розуміє? Та вона запросто когось ще незвичайнішого в приятелі запросить, аби не сумувати. Тож хай самі зі своїми мансами розбираються.

Підходжу до вікна. За календарем — пізня зима. А на вулиці замість снігу — сльота, так, ніби от-от з’явиться розпашіла і винувата Весна: мовляв застрягла в корку, тож вибачайте. А до справ ладна взятися хоч зараз. Настрій мав би остаточно зіпсуватися, але стає легше від думки, що зима майже позаду. Арсен щось бурмоче про глобальне потепління, певно, ображений, що його геніальний план не зацінили. Хай і так, та на душі стає трохи… весняніше. Якась школярка під вікнами скидає рукавички, дістає із торбочки шматок білої крейди — певно, поцупила в школі, і починає щось виводити на асфальті. Спершу боюся побачити там прямокутник. Щось останнім часом мені не по собі від картин, де двері вималювані. Але ні, на асфальті — квіти і метелики. Дивно, навкруги повно офісів, а художницю малолітню охорона не виганяє. Арсен і собі зазирає мені через плече. Нехай, навіть не дратуюся. Раптом пригадую, що в нижньому ящику столу — набір кольорової крейди: Ірина захопилася щось останнім часом таким кресленням, а мені під руку в якійсь крамниці трапилося. Викликаю секретарку, пояснюю завдання, тицяю майбутній подарунок. Очі в жіночки… ні, не в п’ятак, більше і, певно, навіть кругліші. Але, звісно, свою думку про розумові здібності шефа вона не озвучує. Киває і йде віддавати презент «художниці».

— Ти також поведений трохи, Олеже! — Не втримується Арсен. Однак в голосі не роздратування, а щось схоже на повагу. Знизую плечима. Ображатися чомусь не хочеться. Може, і поведений, але хай наприкінці зими втомлене місто трохи прикрасять кольорові метелики і квіти. Я сам не відразу розумію, що кутики моїх губ невпевнено, майже забувши, як це воно, посміхатися, сунуться догори…

Руслана

— Не обманюйся, літл енджел . Історія, ніби й закінчилася, але, може, саме в цю мить десь поруч з’явилося нове потерча чи нова божевільна богиня.

— А може, саме в цю мить хтось десь поруч зробив усе можливе і неможливе, аби врятувати дитину?

Сперечаюся з Інкою для годиться. Певно, настрій не для дискусій. Позираю на дитячий майданчик — Богданка і Майю ніхто із ровесників не ображає. Задираю голову до неба, ще сірого й непоказного, але вже пропахлого справдешнім весняним запахом.

— Весна, Інно! От-от надійде справжня весна! Чуєш, пахне нею!

— За календарем ще зима, янголе. Хоч навряд чи ти календарям віриш… А те, що збіжить трохи часу, — і прийде знову зима, не лякає?

— Хай та зимова панна нас боїться! — Пирхаю трохи демонстративно. І не витримую, хоч і хотіла відкласти важливу розмову до завтра: — Інно, якщо, звісно, хочеш, мо’, даси номер мобільного?

— У мене мобільні не нумеровані, май діа, — не забарилася відповідь. Інна раптом стає зовсім серйозною. — То як мене з міста виставлятимуть, янголятко? З почтом чи без? Який сценарій придумали?

— Не знаю. Ти ж сама хотіла поїхати кудись, де спокійніше, — нащось починаю виправдовуватися, а Інка задоволено мружиться. — Просто номер сказали тобі передати, мовляв, важливий для тебе… На словах додати, що Адка твоя живуча, куди там кішці. І що їй ще не набридло пробачати тих, хто її зрадив, однак не варто затягувати з вибаченням… Це що, шифр?

— Майже, — Інна із півхвилини уважно вивчає аркушик із записника з єдиним рядком цифр. Потім нащось розриває папірець на дрібні клаптики і закидає їх до найближчої смітника. Дивно, була впевнена, що просто під ноги кине. — Передай своєму кул бою , що і так збиралася вшиватися із вашого гадючника, міг би й не клопотатися: не зіпсую його крезі лавлі гєрл . Бо дещо надто погано псується. Бувай, Руслано. Порадила б триматися подалі від таких приятелів і пригод, але на біса слова даремно витрачати? Майже родичці привіт передавай. Не така й погана, як хоче видаватися…

— Інно, — попереджаю чесно. — У мене дуже гарна пам’ять на цифри. Шукати, де краще живеться, твоя справа. Але якщо ти через якийсь час не зателефонуєш, аби сказати, чи все гаразд, то я наберу оцей-от номер, сама попрохаю пробачення, за тебе , чуєш? І про тебе ж розпитаю! Я знаю, що номер мій у тебе є: Тетяна дала, коли ви мене шукали.