Дара Корній - Зозулята зими

Відриваюсь від паперів, підходжу до вікна, вдивляюся у брудну зимову вулицю. Потім повертаюся до компа, вишпортую із-під стосу паперів диск і ще раз уважно переглядаю сюжет, який недавно транслювали по місцевому телебаченню. Про трагічну загибель відомого підприємця, благодійниці місцевого масштабу, бла-бла-бла… і просто гарної людини, яка, попри нелегку долю і втрату близьких, змогла замінити нещасним осиротілим діткам маму, обладнавши в своєму розкішному особнячку сімейний дитбудинок… бла-бла… Звісно, це неповторна Марина Іпатіївна… Передача побудована так, аби й дурню стало зрозуміло: про жодне замовлення на вбивство і мови не може бути. Звісно, на Землі інколи й з янголами трапляються нещасні випадки. Обережніше треба бути, людоньки, витік газу — не жарти, хай йому, вогонь не вибачає найменшого недбальства. Навіть засмучено-глибокодумну мармизу головного пожежника міста показали. Кілька схвильованих слів про те, що, можливо, вельмишановна благодійниця змогла б таки врятуватися, якби не визволяла діточок. (Може, варто вшанувати пам’ять хвилиною мовчання чи просльозитися?) Та, на щастя, знайшлися добрі люди, які в пам’ять про вельмишановну добродійку, пожаліли дітей, котрі знову осиротіли, не дозволили нещасним пережити ще одне потрясіння, тобто повернутися назад до притулків сирітських, оформили опіку… Молодці, правда? Тож, давайте, любі глядачі, не забувати, що обласна програма з усиновлення все ще діє і брати приклад із небайдужих та свідомих городян! Таких, як Марина Іпатіївна. Хай земля їй буде пухом…

Русланка, як побачила той сюжет уперше, просто дар мови втратила. Потім сказала кілька слів… Таких, що після почутого довго німували всі ми, здивовано витріщаючись на нашу Малу й прикидаючи, від кого вона аж так свій лексикон розширила. Начебто, аж такого (брехня на брехні) вона навіть від нас не чекала.

Поки її шпетили на три голоси — ідилія, блін, Арсен з Інною, ще й із Тетяною на додачу, вперше знайшли спільну мову! — я ще раз пригадав кілька найвдаліших моментів. Гарно журналюги спрацювали, недаремно такі гроші здерли, зарази! Звісно, в репортажі, жодного слова про те, що ці «гарні люди», котрі опікунами бути взялися, опинилися випадково замкненими у підвалі спаленого «через недбальство» будинку. І також мовчок про ще один обпалений до невпізнання жіночий труп… Досі перед очима сліди запеченої крові на білій стіні, дивно, що саме та стіна вціліла після вибуху, не вигоріла зовсім… І то навіть не сліди, а кров’ю намальований хрест, дивний такий. Схожий на той, який мене вчила малювати Євка.

А після пожежі дехто із благодійників тиждень у лікарні вилежувався, разом із комашатами за компанію… Руслана мала б там і більше «відпочивати»: Арсен наполягав, я, звісно, був не проти. Та тут її «майже родичка» нагодилася: мовляв, вдома під наглядом рідних та друзів швидше одужає, тож перевели нещастя наше на домашній «ліжковий режим». Ох, важко нам з нею було, все кудись бігти поривалася, ледве втримали. І якби не шантаж із мого боку та Арсенові вмовляння, то…

— Милуєшся гарно створеною легендою? І дорого коштує отак баки усім забити? — єхидно так, за моєю спиною. Блін, точно у пророки треба подаватися: приперся тут дехто, ніби інших справ немає! Але спершу, мабуть, звільню декого з власних працівників. Я ще не настільки божевільний, аби давати розпорядження без попередження пана детектива до себе пропускати! Ініціатива ж тут точно вимагає покарання.

Озираюся на голос:

— І тобі доброго дня! Не повіриш, не дуже. Ще коли обіцяли перший іміджевий сюжет створити за півціни, про співпрацю домовився. Тож тепер відпрацьовують, то й по всьому. Хто знає, що про мій імідж тепер самі телевізійники думають, але якось не сильно обходить. Аби містом чутки про дітлахів-убивць не розходилися… — і без переходу, із таким же сарказмом луплю у відповідь: — Ну як, Арсене, ти майбутньому родичу сподобався?

Шкода, але брат малої Ромка, схоже, не з тих, хто з півоберта кулакам волю дає: принаймні на обличчі Арсена жодних слідів «знайомства». Хоча, коли врахувати про всі новини, що посипалися на бідну Ромкову голову, це не дивно. Бо він відтепер стає опікуном двох сиріт, та плюс до всього і його сестриця обзавелася також відразу двома вихованцями, навіть заміж не вискочивши спершу… Тут уже не до рихтування зовнішності майбутнього зятя. Добре, коли без сердечних ліків чи народного знеболювального у сорок градусів обійдеться.