Чак Палагнюк - Прокляті

Поки ми чекаємо, я роблю місіс Труді комплімент щодо її вибору взуття: чорні капці на низьких підборах. З одягу на ній сталево-сірий твідовий костюм і дуже красивий тірольський капелюшок із сірого фетру з червоним пером, що заткнуте за стрічку під стильним кутом. Ось це, я розумію, ансамбль, який збереже свіжий вигляд навіть через еони років пекельної кари.

Бабетта помахує козинаком «Персонз», стимулюючи демона працювати швидше. Вона дражнить його й кричить:

— Агов, швидше давай! У нас немає в запасі вічності!

Люди, що стоять навколо і давно вже чекають, вимушено сміються.

— Ось це — Медісон, — каже Бабетта, знайомлячи мене з усіма присутніми. Обійнявши мене за плечі й підводячи до стійки, вона додає: — Лише за три тижні, що вона провела тут, Меді підвищила рівень проклятих душ на сім відсотків!

По юрбі котиться шепіт.

Наступної миті до нашої крихітної групи підходить чоловік похилого віку. Тримаючи капелюх в руках, цей чоловік, чию шию прикрашає краватка-метелик, питає:

— Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Відповідає йому місіс Труді:

— Так, це вона, — старенька просто сяє; вона охоплює мої пальці своєю зморщеною ручкою і стискає їх.

Поглянувши на цього чоловіка, на його затьмарені катарактою очі й напружені, тремтячі плечі, я кажу:

— Ні, не може бути… Невже ви пан Хелмот, з Бойсе, штат Айдахо?

— Власною персоною, — каже старий. — Чи ким там я став, — він так відверто задоволений, що навіть червоніє.

Застійна серцева недостатність, пригадую я. Я тисну йому руку й кажу:

— Ласкаво просимо до Пекла.

На дальньому боці стійки, за столом демона, матричний принтер зі скрипом і скреготом повертається до життя. Зубчасті колеса тягнуть папір, що подається безперервно, із запилюченої коробки. Папір пожовклий і крихкий. Каретка принтера з ревом їздить зліва направо і назад, друкуючи рядок за рядком, сторінка за сторінкою, їздить по перфорованих рейках.

Бабетта обійняла мене за шию, і її рука звішується біля мого обличчя. Манжета її блузки трохи піднялась, так що мені видно темно-червоні лінії на внутрішній частині її зап'ястка. З-під рукава і до самої долоні біжать глибокі, роззявлені порізи, такі яскраві, наче їх щойно нанесли.

Атож, мені відомо, що суїцид — то смертний гріх, але ж Бабетта завжди наполягала, що її прокляли за те, що вона носила білі черевики після Дня праці.

Старі містер Хелмот і місіс Труді посміхаються мені, а я дивлюся просто на шрами від самогубства Бабетти, а потім — на її невинну посмішку.

Бабетта прибирає руку з моїх плечей, опускає рукав блузки, щоб приховати свою таємницю, і каже:

— Дівчина справді-справді, реально насправді перервала…

Демон відриває сторінку, дістає її з принтера і кидає її на стійку.

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Востаннє я бачила свого коханого Ґорана в ніч церемонії вручення „Оскарів“. Якщо Пекло — як стверджували давні греки — і справді є місцем каяття і спогадів, то я потихеньку виконую ці завдання».

Ми з Ґораном лежимо на килимі серед залишків нашої вечері від служби обслуговування номерів, просто перед великим екраном телевізора. Я запалила дрібку найкращої гібридної травички батьків, зробила затяжку і простягнула смердючий косяк об'єктові мого передпідліткового захоплення. На секунду, яку так часто описує в своїх творах Джуді Блум, наші пальці зіткнулись. Не встигли кінчики наших пальців відчути дотик одне одного, як між нами, розпростертими на килимі, трохи нагадуючи Бога і Адама на стелі Сікстинської капели, спалахнула і проскочила іскра життя — чи просто статична електрика.

Ґоран взяв самокрутку й затягнувся. Він збив попіл на обідню тарілку, поряд із напівз'їденим чизбургером і купкою несвіжих картопляних чипсів. Ми обоє сиділи мовчки, утримуючи дим у легенях. Ми, такі романтичні анархісти, зовсім забули, що номер був для тих, хто не палить. У телевізорі хтось отримував за щось «Оскар». Хтось комусь дякував. Пішов ролик про туш для повік.

Я випустила дим і закашлялася. Я кашляла і кашляла, це був справжній напад, і врешті-решт я простягнула руку до склянки помаранчевого соку, що стояв на підносі поряд із тарілкою холодних курячих крилець під соусом. Повітря в номері пахло так, як наприкінці будь-якої вечірки на честь закінчення зйомок, які мої батьки завжди влаштовували в останній день зйомок як таких. Воно смерділо марихуаною, смаженою картоплею і спаленим цигарковим папером. Марихуаною і застиглим шоколадним фондю. У телевізорі європейський седан представницького класу мчить соляними рівнинами пустелі, лавіруючи між конусами дорожньої загороди. За кермом сидить кінозірка, і я не певна, чи то черговий рекламний ролик, чи кадри з фільму, який номінували на «Оскар». Наступний кадр: знаменита актриса п'є популярну марку дієтичної содової в рекламному ролику або ж у художньому фільмі. Навіть швидкі машини немовби тягнуться в уповільненій зйомці. Я простягую руку до тарілки з холодними часниковими тостами, але Ґоран пхає мені між пальці тліючий косяк. Я роблю ще одну затяжку і повертаю йому травичку. Я тягнусь до тарілки, наповненої гарячими, политими маслом, апетитними креветками, але кінчики моїх пальців торкаються гладенького скла. Нігті мої шкрябають цей скляний бар'єр.