Чак Палагнюк - Прокляті

Будь ласка, не витрачайте на мене своєї дешевої психології: я справді сподіваюся, що сподобаюсь Дияволу. Знов-таки, не забудьте про мою давню прихильність до слова, що починається з літери «ч». Оскільки я сиджу тут, замкнена у клітці, само собою зрозуміло, що Бог не є моїм найбільшим фанатом; батьки ж мої, схоже, тут жодного впливу не мають, як і мої улюблені вчителі, дієтологи, і взагалі — всі авторитетні особи, яким я намагалася догодити останні тринадцять років; отже, немає нічого дивного в тому, що я перенесла всю свою недорозвинену потребу в увазі й любові на єдину присутню тут особу, що могла б замінити мені батьків, тобто — на Сатану.

Ось вони обидвоє: слово, що починається на «Ч», і слово, що починається на «К» — доказ моєї невгамовної схильності до всього веселого й оптимістичного. Чесно кажучи, на сьогоднішній день всі мої зусилля залишатися незаплямованою, тримати спину рівно, перебувати в гарному настрої, постійно бадьоро посміхатися — спрямовані на те, щоб примусити Сатану полюбити мене. У найкращому варіанті розвитку подій я бачу себе своєрідним супутником і блазнем, веселою повнощокою зухвалою дівчиною, що всюди супроводжує Короля брехні, розважає його мудруватими жартами та підтримує його его, коли воно слабшає. Хоробрість так глибоко просякла мою душу, що я просто не можу дозволити Сатані насолодитися песимістичним настроєм. Насправді, я така собі пігулка антидепресанту, тільки з плоті та крові. Можливо, у цьому й полягає причина того, що Сатана досі не з'явився: він просто чекає, доки в мене скінчиться енергія, і лише тоді він заскочить до мене на вогник.

Так, наскільки я популярну психологію розумію. Може, я й мертва, і життєрадісна, але не збираюся відмовлятися від можливості справити шалено гарне враження.

Навіть татко сказав би: «Вона справжній дервіш». Тобто: я часто виснажую оточення.

Саме з цієї причини, коли Блакитний Ірокез відмикає двері моєї клітки й так розчиняє їх, що старі іржаві петлі аж риплять, я роблю крок назад, углиб клітки, замість того, щоб стрибнути вперед, до свободи. Незважаючи на діамантовий перстень, що його мені кинув хлопець і що зараз сидить у мене на середньому пальці правої руки, я не підкоряюся жазі до мандрів. Я цікавлюсь у хлопця, як його звати.

— Мене? — перепитує він і пхає завелику англійську булавку назад у щоку. Відповідає: — Клич мене просто Стрілець.

Все ще не бажаючи виходити з клітки, я питаю:

— За що сидиш?

— Я? — перепитує хлопець, Стрілець. — Просто одного дня я поцупив у свого старого напівавтоматичний АК-47… — він стає на одне коліно, приставляє до плеча невидиму рушницю і продовжує: — Та пристрелив старого разом зі старою. Потім жорстоко вбив молодших братика й сестричку. Після них настала черга бабусі. Потім прибив нашу колі, Лессі, — наче ставлячи крапку після кожного речення, Стрілець натискає невидиму гашетку та опускає ствол своєї фантомної зброї. Кожного разу, коли він натискає гашетку, плече в нього смикається назад, наче через відбій, примушуючи синє волосся майоріти. Все ще дивлячись у невидимий приціл, Стрілець каже: — Я змив в унітаз свій психостимулятор, взяв машину батьків, поїхав до школи та поцілив там університетську футбольну команду й трьох викладачів… всіх убив, убив, убив, — він підіймається з коліна, підносить до рота вільний кінець уявного дула, складає губи трубочкою та дме на уявний дим, що нібито йде звідти.

— Лайно собаче! — кричить хтось. Це інший хлопець, Паттерсон, футболіст; він уже повністю відновився, перетворившись на підлітка з рудим волоссям, сірими очима й великим номером 54 на спортивній куртці. В одній руці у нього шолом. Ноги його шкрябають кам'яну підлогу, підошви черевиків тупають і швидко перебирають гострими сталевими шипами. — Повне лайно! — повторює Паттерсон, хитаючи головою. — Я бачив твою справу, коли ти щойно прибув. Там було написано, що ти звичайнісінький паршивий крамничний злодюжка.

Леонард, зануда, регоче.

Стрілець хапає з підлоги тверду, наче камінь, кульку попкорну та кидає її одним швидким рухом прямісінько у вухо зануди.

Повітря наповнюється шматочками попкорну й ручками, що випали в нього з кишені. Леонард замовкає.

— Так тобі й треба, — зазначає Паттерсон. — Згідно з досьє пана Серійного Вбивці, він намагався поцупити хлібину і пачку підгузків.

Тут Бабетта відволікається від свого відображення в дзеркальці й питає:

— Підгузки?

Стрілець робить великий крок уперед, наближається до ґрат клітки Паттерсона, просовує крізь них підборіддя, гарчить крізь стиснуті зуби та каже: