Андрій Кокотюха - Нейтральна територія

«Пусти мене! Пусти! Ні!»

«Так! Не знаю, хто це зробив. Тільки ми з тобою помираємо, і тримаю я тебе міцно! Помираємо назавжди! Ти не вірив, але так буває!»

«Ні! Не можна! Пусти!»

Крик відчаю — останнє, що відбилося в згасаючій свідомості Павла Степановича Чирви. Промайнуло ще раз обличчя-маска-пляма в густому мороці. І більше Чирва нічого вже не відчував. На тому боці нейтральної території немає місця земним чуттям.

І все ж таки крик ненависті зміг вирватися назовні. Всім, хто його почув, здалося — він пронизує темряву, яка враз накрила лікарню, а у відповідь — гуркіт грому за вікнами.

А потім почалося!

— Де світло?

— Чому нема світла?

— Зараз увімкнеться резервний!

— То якого дідька він не вмикається!

— А-а-а!

Будівлю труснуло, як під час землетрусу. В унісон задзвеніли шиби, вилітаючи з вікон. З гуркотом і дзвоном падали металеві медичні шафи, давлячи в темряві тих, хто мав нещастя опинитися поруч. Зойки виросли в один суцільний крик болю та переляку. Людей кидало об стіни, у побиті вікна ніхто не вилетів через щасливий збіг обставин — тіла просто застрягали там, збившись докупи, заважаючи одне одному випасти під дощ. Під ногами тих, що втримались на ногах, репетували ті, що попадали. В темряві люди перечіпалися один через одного, утворювали купу-малу, товклися один одному по руках, ногах, головах. Щось шипіло, щось вибухало, щось дзвеніло й кришилося. Верещали жінки, матюкалися чоловіки.

— Світло! Дайте ж світло!

— Що взагалі тут діється!

— А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

Зі свистом, як снаряди, літали в повітрі різні предмети. Табуретки, капці, подушки, ще щось. Що літає і чому — ніхто не бачив. Хтось вчасно не відхилив голову, хтось, оглушений, падав під ноги іншим, когось серйозно калічило. Ті, хто опинився на підлозі, намагалися рачкувати в куток чи під ліжко, але ліжка теж не стояли на місці.

— Допоможіть! А-а-а-а!

— Ногу забери! Твою ж мать, забери!

— Обережно! Мужики, обережно! Блі-і-ін!

— Тримайся! Аню, де ти, Аню!

— Мі-і-лі-і-ці-я-а!

Враз усе припинилося. Та й тривав безлад насправді кілька хвилин, п’ять чи десять, не більше. Світло, щоправда, не з’явилося, зате буря разом ущухла, настала моторошна і рятівна водночас тиша. Спочатку обережно, далі — впевненіше і голосніше люди почали перегукуватися. Спалахнули перші вогники сірників та запальничок, хтось примудрився втримати при собі такі дрібнички, не загубити. Темрява заворушилася, наповнилася стривоженими й переляканими голосами, що разом змовкли, коли почувся хор сирен, а потім голосними і вже радісними криками люди вітали могутні промені прожекторів, спрямованих з вулиці просто на темні побиті вікна лікарні.

Я втомилася повторювати: не знаю нічого гаразд. І взагалі — я просто втомилася.

Чого їм усім треба від неї? Гаразд — міліція, хоча теж не зовсім ясно, кого і за що органи хочуть покарати. А ось про те, як можуть дістати колеги-журналісти, Ольга поняття не мала. Цікаво, збоку в неї теж такий вигляд? Ви ж, мовляв, колега, чому таке ставлення, ви і свідок, і потерпіла, і на місці були, і бачили все… Нічого не бачила, темнота, крики… щурі…

Їй довелося придбати автовідповідач. Вибачте, не можу відповісти, залиште повідомлення і назвіть себе. Якщо це важливо, я передзвоню. Дзвінків, особливо дурних, було стільки, що Ользі набридло постійно знімати трубку, вимикати ж телефон вона не ризикувала — раптом справді буде важливий і потрібний їй дзвінок. Повідомлення вона для сміху прокручувала Суховій, більше до квартири нікого не пускала, слідчі органи навіть по дрібниці змушені були слати повістки, котрі Ольга вибірково рвала, вона не злочинниця і не зобов’язана бігати міліцейськими кабінетами. Дзвонили різні шизики, як дізнавалися її телефон — те ще запитаннячко. Погрожували, щось радили, щось прорікали. Чому їй? Вона що, сама в лікарні тієї ночі була?

Чого їм усім треба від неї?

— У вас були стосунки з Романом Ващенком?

— Які?

— Досить інтимні. Це ж він привіз вас до лікарні.

— Звідки такі дані?

— Ми працюємо, Олю. Ви повинні, зобов’язані знати, що сталося з ним. І пояснити, чому він напав на людину, яка заважала йому вивести з ладу резервний електрогенератор, а потім пошкодив проводку, спричинив коротке замикання, котре призвело до людських жертв?

Жертва одна — Павло Чирва, який помер через те, що під час операції зникло світло. Одне й те саме. Ясно, від Романа їм нічого не добитися. Зараз він у Павловці, визнаний психічно хворим. Геть сива голова, незрозуміла мова, сильно кульгає, хоча вже ходить без милиці. Прояснень практично не буває, ба більше — інколи він то гавкає на довколишніх, то скавчить, то тихо підвиває. На своє лихо, Ольга пробилася до нього, побачила, на що перетворився молодий сильний чоловік, якого вона могла б покохати, розвернулася і пішла геть під дружнє гавкання, а вдома зірвалася на істерику.