Андрій Кокотюха - Нейтральна територія

Там тримався той самий запах. Навіть свіже повітря з прочиненої кватирки не могло його перебити. На стільцях міцно спав Гончаренко, а за столом, опустивши голову на складені руки, сидів Фідель Васильович.

Зараз Роман переконався остаточно — йому не здалося, вся лікарня таки спала. Запах швидко ставав сильнішим, міцнішим і стійкішим. Приміщення немов затягувалося чимось схожим на ріденький туман. Або дим — так буває, коли на кухонній сковорідці підгорить картопля, м’ясо чи яєчня. Лікарнею вже цілковито заволоділи чужі сили.

— Гав!

За столом тепер сиділа істота в халаті Фіделя і з головою німецької вівчарки. Роман відсахнувся, рот розкрився в німому крикові жаху та огиди. Істота повільно підвелася. Ніякого песиголовця, знову Фідель, тільки погляд інакший. Ващенко чудово розумів — це не сон.

— Молодець! — рука Фіделя лишалася людською, а вишкір знову став звірячим, з кутка рота капнула густа сіра слина, він не промовляв, а вигаркував слова. — Боїшся, значить, молодець! Ви, придурки, жалюгідні потвори, на кого хвоста підняли? Глянь, що робиться!

Від могутнього поштовху Роман відлетів у куток. Собача лапа — тепер уже точно лапа! — запхала в замкову шпарину ключ, повернула його на два оберти і викинула через кватирку. Причому з місця істота не зрушила, лишалася, де була, за столом біля стіни. За мить перед Романом знову стояв блідий переляканий Фідель. Гончаренко далі мирно спав на стільцях.

— Ромо, я не можу більше, — ноги Фіделя підкосилися, він мішком гепнувся на стілець, по щоках потекли рясні сльози. Раптом, не перестаючи плакати, він сповз із стільця, на очах у вкляклого з подиву Романа заліз на підвіконня і почав боротися із шпінгалетами. Передчуваючи лихо, хоча й без того його було вже досить, Ващенко рвонувся до вікна, але його зупинив звірячий рик — на підвіконні знову сиділа песиголова потвора. — Стій, де стоїш, козел!

Наче в поганому сні, Роман Ващенко побачив, як Фідель Васильович, знову перетворившись на самого себе, розчахнув вікно і зробив крок в порожнечу, під дощ. Короткий крик, глухий звук удару. З-під столу виліз собака, який невідомо як і звідки опинився там, рикнув на Романа і одним стрибком вилетів у вікно. Роман і сплячий Гончаренко лишилися самі в зачиненому зсередини кабінеті, ключі від якого валялися десь унизу на асфальті. Стрибати по них безглуздо.

Будильник задзеленчав. Сигнал: Чирва вже почав свій шлях на нейтральну територію. Фіделю треба поспішати.

Фідель мертвий і лежить внизу на брудному мокрому асфальті. Він завжди боявся впасти з висоти. Тому його кабінет був на кілька поверхів нижче за кабінет Романа Ващенка.

Ольга прокинулася від дотику. Щось м'яке ковзнуло по руці. Дивно, вона не помітила, як заснула. Тут свідомість швидко запрацювала, так завжди трапляється, коли з глибокого сну людина виринає різко. Спочатку — хто я, потім — розплющити очі…

На животі сидів пацюк. Нижче, в ногах, ще один. Найжахливіше — це був не сон. Уві сні ніхто не відчуває запахів, а на Ольгу ЦЕ просто навалилося, вона не могла ані кричати, ані ворушитися. Пацюк повільно посунув до її обличчя, саме цей рух нарешті дав вихід дикому та пронизливому крикові. Звірючки не злякалися, але все ж таки зіскочили на підлогу, якось ліниво та неохоче, немов дотримуючись якихось правил пристойності, і всілися рядком в ногах ліжка. Ольга не переставала кричати, але зістрибнути і тікати звідси не могла — її поклали біля стіни, і залишалося їй тепер втискуватися в стіну, втискуватися сильніше, до болю в спині…

Кошмари нарешті ожили. Їх можна було помацати. Вони могли вкусити своїми гострими зубами.

Крики нікого не розбудили. На допомогу ніхто не поспішав. Ольга волала в порожнечу.

Двері відчинялися всередину, відчайдушні ривки нічим не допомогли. Спроби розтермосити художника призвели до того, що розсунулися стільці, тіло втратило точку опори і звалилося на підлогу. Грюкання в двері теж не дало результатів, хоча за іншого розкладу його могли почути навіть у морзі.

Спокійно.

Який там спокій, коли… Спо-кій-но! Отак. Головою ні стіни, ні дверей не проламати, вона для іншого призначена.

Роман сперся руками об стіл. Чирва, якого він вважає своїм вчителем, зараз балансує між життям та смертю. Ще не помер, але вже не живий. Він на ділянці, яку вони домовилися називати нейтральною територією. Судячи з усього — ох і сморід! — Він уже досить сильний для рішучої атаки. Це Він викинув Фіделя з вікна, бо знав — той мусив допомогти камікадзе Чирві швидше піти з життя. Тепер стати на перешкоді немає кому, і Він цілковито контролює ситуацію. А коли так — ніщо не завадить людям у білих халатах врятувати життя дивакуватому старому. Коли Чирва прийде до тями і розплющить очі, на рятівників будуть дивитися Його очі. Далі за планом: Він заволодіває мозком Чирви, його свідомістю, його знаннями, його можливостями. Дідок-дідок, але він ще багато для кого авторитет, особливо — за межами України… Он ти куди рвешся, падлюко!