Андрій Кокотюха - Нейтральна територія

Поривом вітру з брязкотом захряснуло кватирку. Ващенко прочинив двері, провітрюючи прокурений кабінет. Трійця лишилася тут на ніч, спати ніхто не збирався. Роман навіть притяг звідкись будильник, завів його на час, вказаний Чирвою, аби точно за сигналом почати діяти. Старий і громіздкий порівняно з сучасними, майже кишеньковими, він голосно цокав та нагнітав і без того напружену атмосферу. Фідель сперся руками об підвіконня. За вікном — холодний вітер, його свист чувся навіть крізь подвійне скло. Березень видався дощовим, ось і зараз об підвіконня голосно барабанили краплі.

Дощ заколисував. Фідель Васильович не боявся заснути. А біль у потилиці відганяв інший, природний і огидний страх стати вбивцею. Вони перевірили будильник — такий звук мертвого підніме. Коли Роман сказав це, інші глянули на нього вороже, він затнувся і почервонів. Тут дивувало інше: сон, про який у подібні хвилини не думаєш зовсім, повільно, але уперто обволікав кожного. Фідель закурив нову цигарку, схоже, допомогло — сон відступив. Може, це реакція організму така? Чорт його знає… Поспати не завадить, тим більше, під вухом величезний монстр — будильник. Цигарка не допомогла, очі злипаються.

Гаразд, зараз повернуться усі, розмови відволікають від сну. Але чому не можна перекуняти? Агрегат є, розбудить, та й хлопці штовхнуть під бік… Дивно все… Дощ барабанить, тарабанить… Фідель служив у військах зв’язку, само собою, при санчастині, але морзянку вивчав, як належить. Цікаво, якщо спробувати перекласти барабанний дріб крапель на азбуку Морзе, вийде щось? Стук… стук-стук… стук… Притягнуто за вуха… Чи… Стук-стук… стук-стук… Очі злипаються… Схоже, мовою морзянки дощ співає колискову… Коли він був маленьким, йому не співали пісеньок, а розповідали казочки… Жили собі дід та баба, була в них… як там… хто в них був… Вони з того, хто був, здається, щось спекли… А потім взяли мишку з онучкою і пішли витягати… Ох і каша в голові… Коли він малим не хотів їсти кашку, йому казку розповідали… Або нахвалялись не розповідати, якщо каші не їстиме… До чого це… Дурне все… Спати… Просто тут, біля віконечка, так добре, дощик шурхотить… Дощик…

Пальці вже ледь втримували цигарку. Все ж таки Фідель встиг загасити її, перш ніж вона впала на підвіконня.

Чирва був не надто сентиментальним для того, аби, як пишуть в дурних романах, згадувати перед смертю минуле життя. Тим більше, це вже зроблено. Результати останніх досліджень систематизовано і закладено в пам’ять комп’ютера. Там-таки — коротка біографічна довідка. Якщо вчені — серйозні вчені — зіставлять його висновки та версії з фактами його власної біографії, швидше повірять у те, що може видатися просто маячнею. Повірять — значить, зможуть боротися з… З чим? Знову патетика, гучні фрази, нехай не фрази — думки. Невже всі старі люди вважають, що залишають після себе рецепти для порятунку світу? Ні, шановний, у вас типовий маразм. Коли він починає прогресувати, відправити людину на той бік нейтральної території навіть гуманно для інших. Вам, пане Чирво, давно вже пора Туди!

Зараз його мучило інше: як почати листа. До кого він збирається звернутися? І що хоче пояснити? Що дитячий кошмар Анатолія Гончаренка втілюється в реальне життя і воскрешає кошмари інших, всіх, хто спілкується з Гончаренком — носієм «вірусу»? Що рано чи пізно потойбічні кошмари стануть достатньо сильними, аби матеріалізуватися і поступово скувати всіх ланцюгами Великого Страху, заволодіти душами? Сценарій посереднього фільму жахів… Нічний кошмар вселяється в людину, подібно до Диявола, і пожирає її зсередини? Хвора фантазія. Що він, Павло Чирва, з доброї волі йде на нейтральну територію, ділянку між життям та смертю, на зустріч з Ним, і сам просив Фіделя допомогти йому не воскресати більше…

Ма-яч-ня!

Чирва розбавив трохи спирту водою з-під крана, випив, скривився. Зазвичай алкоголь допомагав, так сталося і тепер. Врешті-решт, його вважають старим божевільним ідіотом. Листом треба просто це зайвий раз довести і підтвердити. Швидко, боячись збитися з думки, Чирва почав писати.

Дощ за вікном уже падав суцільною стіною.

Ольга заснула несподівано. Ще п’ять хвилин тому скаржилася на безсоння, і раптом різко, наче під гіпнозом, заплющила очі, і дихання стало рівним. Без будь-якого снодійного. Чи Романові здалося, чи й справді якось усі разом заснули її сусідки по палаті.

А з ними й уся лікарня.

Гукнувши Ольгу кілька разів, Ващенко зрозумів — спить вона міцно, як кажуть, гарматами не розбудиш. Нарешті змучений організм дав про себе знати. Він уже зібрався полегшено зітхнути і піти, коли вловив знайомий — до жахливого! — запах горілчаного перегару, скочив, з гуркотом зваливши табуретку, вибіг з палати до порожнього моторошного коридору і помчав до свого кабінету. По сходах він стрибав через кілька сходинок.