Стівен Кінг - Відродження

Знову я прокинувся від того сну одного ясного понеділка в червні 2008-го. І десять хвилин ще лежав у ліжку, приходячи до тями. Дихання врешті-решт уповільнилося, і я позбувся нав’язливої думки про те, що коли розтулю рота, то не прозвучить нічого, крім «Щось сталося», знову і знову. Я нагадав собі, що я чистий і тверезий, і це — найважливіше в моєму житті досягнення, яке змінило це життя на краще. Цей сон тепер снився не так часто, і минуло вже щонайменше чотири роки відтоді, як я прокинувся й побачив, що штрикаю себе в руку (востаннє — лопаткою, якою не наробив собі жодного лиха). «Як маленький шрам після операції, не гірше й не краще», — переконував себе я, і зазвичай вдавалося про це так думати. І тільки одразу після сну я відчував, що за ним щось темніє, щось лиховісне. І жіночої статі. Цього я вже тоді був певен.

Поки я приймав душ і вдягався, сон потроху розсіювався і ставав туманним. А невдовзі мав і зовсім стертися. Про це я вже знав з досвіду.

У мене було помешкання на другому поверсі будинку на Боулдер-Кеньйон-драйв у Недерленді. 2008-го року я вже міг дозволити собі будинок, але це означало кредит, а я його брати не хотів. Самому мені й у квартирі жилося добре. Ліжко було двоспальне, таке саме, як у Джейкобза в домі на колесах, і протягом останніх років принцес, охочих його зі мною розділити, не бракувало. З часом їх поменшало, а проміжки між їхніми візитами стали довшими, але, гадаю, це й не дивно. Скоро мені мало виповнитися п’ятдесят два, а це вік (плюс-мінус кілька років), коли починається неминуча трансформація ніжних Лотаріо [88] Герой-коханець у комп’ютерній грі «The Sims-2». в кошлатих старих цапів.

Крім того, я любив дивитися, як гладшає мій накопичувальний рахунок. Скнарою я не був у жодному разі, та гроші не були для мене порожнім звуком. Мене ніколи не полишав спогад про те, як я прокинувся в «Ярмарковому заїзді», хворий і без гроша за душею. Так само, як і вираз обличчя рудоголової сільської дівчини, з яким вона простягнула мені назад мою порожню кредитну картку. «Перевірте ще раз», — сказав я їй. А вона мені: «Любчику. Я з твого вигляду бачу, що не треба».

«Ага. Бачила б ти мене тепер, кицюню», — подумав я, їдучи на своєму «форанері» [89] Позашляховик «Тойота Форанер» (4Runner). на захід по Карібу-роуд. З вечора нашої з Чарлі Джейкобзом зустрічі в Талсі я набрав сорок фунтів, але зі зростом шість футів один дюйм сто дев’яносто [90] 40 фунтів — 18 кг, 6 футів 1 дюйм — 185 см, 190 фунтів — 86 кг. було саме те, що треба. Ну нехай черевце в мене вже було не зовсім пласким, а рівень холестерину востаннє виявився якимсь підозрілим, але в ті часи я взагалі мав вигляд в’язня Дахау, якому пощастило лишитися живим. У Карнеґі-Холі я грати не збирався, виступати на великих сценах з «І-Стрит бендом» [91] E Street Band — гурт, заснований 1974 р. відомим музикантом Брюсом Спрінгстіном для власного супроводу в турах по США. теж, але я досі грав (і багато) та мав роботу, яку любив і виконував добре. Коли людина вимагає більшого, часто казав я собі, то ця людина ризикує розсердити богів. Тому краще не ризикуй, Джеймі. А якщо тобі випаде почути, як Пеґі Лі [92] Американська джазова співачка, автор пісень і актриса. співає ту сумну класику Лібера й Столера [93] Дует Джеррі Лібера і Майка Столера був одним із найвідоміших і успішних в історії популярної музики 1950—1960-х рр. — «Невже це все, що є?» — краще перемкни хвилю й пошукай якусь стару добру музику для гоцанки.

Проїхавши чотири милі по Карібу-роуд, у тому місці, де вона круто йшла в гори, я повернув біля знаку «РАНЧО ВОВЧА ПАЩА, 2 МИЛІ». На пристрої у воротах ввів свій код і припаркувався на гравійному майданчику під знаком «ПРАЦІВНИКИ ТА ВИКОНАВЦІ». Заповненою я ту стоянку бачив лише один-єдиний раз — коли Ріанна записувала на «Вовчій пащі» міні-альбом. І того дня машинами була заставлена вся під’їзна дорога аж до самих воріт. У крихітки серйозний супровід.

Пеґан Старшайн (справжнє ім’я та прізвище — Гіларі Кац) мала погодувати коней ще дві години тому, але я все одно пішов між стійлами, проходом посеред двох рядів, роздаючи шматочки яблук і моркву. Майже всі коні були великі й прекрасні — подумки я називав їх лімузинами-«кадилаками» на чотирьох ногах. А одначе мій улюбленець більше нагадував пом’ятий «шевроле». Бартлбі, сірий у яблуках без жодного родоводу, жив у «Вовчій пащі» вже тоді, коли я туди приїхав, без нічого, з самою лише гітарою, дорожньою сумкою і сильно розшарпаними нервами, і вже тоді він був немолодий. Більшість його зубів пішли шляхом синьої замшевої туфлі багато років тому, але свій кавалок яблука він жував тими кількома, що лишилися. Його щелепи ліниво ходили з боку в бік. Погляд ніжних темних очей був прикутий до мого обличчя.