Стівен Кінг - Відродження

Я подумав, що казати про це ще зарано, але змовчав. Зрештою, все вже зроблено.

— Ходімо, Джеймі. У мене попереду довгий робочий вечір, самому треба перепочити.

Коли ми підійшли до його «баундера», я спробував простягнути руку до дверей, та знову здійняв її рівно вгору. Лікоть став штивним; було таке враження, ніби суглоб зненацька перетворився на залізний. Я страшенно перелякався на мить, бо подумав, що рука більше ніколи не опуститься, що я до кінця життя ходитиму з піднятою рукою: «Вчителько, вчителько, викличте мене!» Та потім відпустило. Я опустив руку, відчинив дверцята і зайшов усередину.

— Це минеться, — сказав він.

— Звідки ти знаєш? Ти навіть сам не до кінця розумієш, що зробив.

— Бо я бачив таке раніше.

Коли він припаркувався у своєму звичному місці на території ярмарку, то знову показав мені пляшечку з героїном.

— Можеш ужити, якщо хочеш.

Але я не хотів. Я почувався людиною, яка дивиться на банановий спліт [80] Десерт — розрізаний навпіл банан, наповнений морозивом, збитими верш-ками, горіхами та шоколадною стружкою. , перед тим натоптавшись вечерею з дев’яти страв на День подяки. Ти знаєш, що ця повна цукру смакота чудова і знаєш, що за певних обставин ти б жадібно її зжер, але тільки не після об’їдайлівки. Після об’їдайлівки банановий спліт — це не об’єкт пожадання, а просто об’єкт.

— Може, пізніше, — сказав я. Але «пізніше» так і не настало. Нині, коли чоловік на порозі старості, пише про ті давні дні руками, за які вже взявся артрит, я знаю, що воно не настане ніколи. Він зцілив мене, однак то було небезпечне зцілення, і він про це знав — коли хтось говорить про прийнятні ризики, то завжди постає питання: «Прийнятні для кого?» Чарлі Джейкобз був добрим самарянином. Але також він був напівбожевільним ученим, і того дня в покинутій автомайстерні я був його останнім піддослідним кроликом. Він міг мене вбити тоді, і часом (дуже часто насправді) я шкодую, що не вбив.

До вечора того дня я проспав. А коли прокинувся, відчув себе колишнім Джеймі Мортоном. Голова була ясна, тіло сповнене завзяття. Я звісив ноги з його ліжка й дивився, як він одягає свій концертний костюм.

— Скажи мені дещо, — мовив я.

— Якщо це про нашу маленьку пригоду в західній частині Талси, я б волів її не обговорювати. Просто почекаймо трохи, а там буде видно, залишишся ти таким, як тепер, чи знову відчуєш потяг до наркотиків… Клята краватка, ніколи не можу її правильно зав’язати, а Бріско взагалі безрукий.

Бріско був його асистентом, хлопцем, який виробляв міни перед публікою і відвертав її увагу, коли це було потрібно.

— Стій спокійно, — сказав я. — Ти тільки розтріпуєш її. Дай я.

Я став у нього за спиною, простягнув руки над плечами й затягнув краватку. Тепер, коли руки не трусилися, це було легко. Як і моя хода відтоді, як минулося заціпеніння мозку, вони були Стійкими Едді.

— Де ти цього навчився?

— Після аварії, коли я вже міг стояти й грати протягом кількох годин, не падаючи, працював у гурті, який називав себе «Гробарями». — Гурт був, м’яко кажучи, такий собі. Як, зрештою, і будь-який гурт, де я був найкращим гітаристом. — Ми вбиралися у сюртуки, капелюхи-циліндри і краватки-стрічки. Барабанщик і бас-гітарист погризлися через дівку, гурт розпався, зате я з цього всього вийшов з новим умінням.

— Ну… дякую. А про що ти хотів спитати?

— Про це шоу, «Портрети блискавкою». Ти фотографуєш лише жінок. По-моєму, ти через це недоотримуєш половину доходу.

Він широко всміхнувся хлоп’ячою усмішкою, тією, з якою провадив ігри в підвалі пасторського будинку.

— Коли я винайшов портретну камеру, яка, думаю, ти й сам знаєш, насправді є гібридом генератора з проектором, я пробував знімати і чоловіків, і жінок, було діло. То був маленький приморський парк розваг у Північній Кароліні, «Джойленд» називався. Його вже закрили, але там дуже гарно, Джеймі. Працювати там було суцільною радістю. Коли я давав вистави на центральній алеї — Джойленд-авеню, так вона звалася, — поряд із «Дзеркальним особняком “Містеріо”» стояла Галерея розбійників. Там головними атракціонами були картонні фігури на повен зріст, з вирізаними колами замість облич. Був там пірат, гангстер із автоматом, хуліганка Джейн з пістолетом-кулеметом Томпсона, Джокер і Жінка-Кішка з коміксів про Бетмена. Люди просовували обличчя в прорізи, й мандрівні паркові фотографи — голлівудські кралечки, як їх називали, — клацали їх на свої камери.