Стівен Кінг: Відродження

Преподобний Джейкобз (мама сказала, що я повинен називати його так, а не містером) підійшов до нашого будинку на пагорбі Методистів десь за чверть третя і постукав у двері-сітку. Я сидів на підлозі й розмальовував, а мама дивилася шоу «Приз за телефоном» [9] Телешоу, у якому ведучий довільно вибирає номер телефону глядача з чаші й дзвонить йому. . Вона відправила своє ім’я та прізвище на WCSH [10] Телеканал групи NBC, що транслює сигнал на південь штату Мен і північ Нью-Гемпширу. і плекала надію виграти Ґран-прі того тижня — пилосос «Електролюкс». Про те, що шансів у неї мало, вона знала, проте казала, що надія живе пекельно довго. То був жарт.

— Можете позичити мені на годинку свого наймолодшенького? — спитав преподобний Джейкобз. — У мене в гаражі є одна річ, яка йому сподобається.

— А що це? — вже підводячись, спитав я.

— Сюрприз. Потім мамі розкажеш.

— Мам?

— Іди, Джеймі, — дозволила вона. — Але спершу перевдягнися, скинь шкільний одяг. А поки він повернеться, хочете склянку чаю з льодом, преподобний Джейкобзе?

— Хочу, — кивнув той. — Але цікаво, чи не могли б ви звати мене Чарлі?

Поміркувавши над цим, мама відповіла:

— Ні. Але Чарльзом, напевно, можу.

Я натягнув джинси й футболку, спустився вниз, але слухати дорослі балачки не став, вийшов надвір чекати шкільного автобуса. Кон, Террі та я відвідували початкову школу на трасі 9 (недалеко, чверть милі пішки від нашого дому), що розміщалася в одній кімнаті, Енді ходив в Об’єднану середню школу, а Клер — до школи Ґейтс-Фолз, де вона вчилася в першому зі старших класів. («Головне, щоб ти не була, як першокласниця», — сказала їй мама. То теж був жарт.) З автобуса вони сходили на перетині траси 9 та Методист-роуд, біля підніжжя пагорба Методистів.

Я побачив, як брат і сестра виходять з автобуса. І поки вони пленталися вгору пагорбом (гризучись, як завше, я це чув, поки стояв в очікуванні біля поштової скриньки), з будинку вийшов преподобний Джейкобз.

— Готовий? — спитав він і взяв мене за руку. Це здалося цілковито природним.

— Так, — сказав я.

На півдорозі донизу пагорбом ми стріли Енді та Клер. Енді спитав, куди я йду.

— Додому до преподобного Джейкобза, — відповів я. — Він покаже мені сюрприз.

— Не затримуйся там, — сказала Клер. — Сьогодні твоя черга накривати на стіл. — Вона потай глянула на Джейкобза і швидко відвела погляд, наче їй несила було на нього дивитися. Ще до кінця року моя старша сестричка до нестями закохається в нього, утім, як і всі її подружки.

— Я скоро його поверну, — пообіцяв Джейкобз.

Тримаючись за руки, ми спустилися на трасу 9, яка вела до Портленда, якщо звернути ліворуч, та до Ґейтс-Фолза, Касл-Рока й Льюїстона, якщо праворуч. Ми зупинилися й подивились, чи нема на дорозі машин (хоча це було смішно, бо трасою 9 вони їздили хіба що влітку), а потім пішли повз сінокоси й поля кукурудзи, стебла якої, тепер висохлі, перестукували на легенькому осінньому вітерці. Десять хвилин ходи привели нас до пасторського дому — охайного білого будиночка з чорними віконницями. За ним виднілася Перша методистська церква Гарлоу, і це теж було смішно, бо інших методистських церков у Гарлоу не було.

Єдиним іншим молитовним домом у Гарлоу була церква шілоїтів [11] Найпевніше, назва церкви походить від старозавітного міста Шіло, у якому в добу Суддів, у другій половині ІІ тисячоліття до н. е. перебувала Скинія Завіту. Згадки про нього є в Книзі Суддів та Книзі Ісуса Навина. . Тато вважав їх диваками, десь посередині між помірно й тяжко причмеленими. Вони не роз’їжджали в запряжених кіньми двоколках абощо, але всі їхні чоловіки й хлопці, коли виходили надвір, натягали чорні капелюхи. Жінки й дівчата ходили в сукнях до щиколоток і білих очіпках. Тато казав, шілоїти стверджували, ніби знають, коли настане кінець світу. Це було записано в якійсь особливій книжці. Мама вважала, що в Америці кожен має право вірити, у що заманеться, аби нікому не шкодив… але й татових слів не спростовувала. Наша церква була більша за шілоїтську, але дуже проста. А ще на ній не було шпиля. Правда, колись був, у давніші часи, 1920-ті чи десь так, але налетів ураган і зніс його.

Ми з преподобним Джейкобзом пройшли ґрунтовою під’їзною доріжкою. Я з цікавістю подивився на його синій «Плімут Бельведер», дуже круту машину.

— Механічна коробка чи автомат? — спитав я.

Він здивовано глянув на мене, та потім розплився в усмішці.

— Автомат. Це подарунок на весілля від тестя й тещі.