Стівен Кінг: Відродження

— Хто ви? — спитав я.

— Чарльз Джейкобз. — Ім’я видалося невиразно знайомим. Він простягнув мені руку. Я миттю її потиснув, бо навіть у шість років був вихованим хлопчиком. Про це подбали мама з татом.

— А чому на вас цей комір із прорізом?

— Бо я священик. Відтепер, коли ти приходитимеш щонеділі до церкви, там буду я. А якщо прийдеш на збори юних методистів, там теж буду я.

— Нашим священиком був містер Латур, — сказав я. — Але він помер.

— Я знаю. Мені шкода.

— Та нічого страшного, бо мама сказала, що він не мучився, а пішов прямісінько на небеса. Але в нього не було такого комірця.

— Це тому, що Білл Латур був священиком без духовного сану. Він працював ніби як доброволець. Тримав церкву відчиненою, коли не було кому це робити. З його боку це було дуже люб’язно.

— Думаю, мій тато про вас знає. Він у церкві служить дияконом, одним із них. Його допускають збирати пожертви. Але по черзі з іншими дияконами.

— Ділитися — це добре, — і з цими словами Джейкобз опустився на коліна поруч зі мною.

— Ви хочете помолитися? — Ця думка викликала в мене легку тривогу. Молитви були для церкви та зборів методистської молоді, які мої брати й сестри називали четверговою вечірньою школою. Коли містер Джейкобз організував їх знову, для мене то був перший рік, ніби для першачка в звичайній школі. — Якщо хочете поговорити з татом, то він у гаражі з Террі. Вони вставляють нове запалювання в Ракету Доріг. Ну, тобто тато вставляє. Террі йому інструменти подає і дивиться. Йому вісім. А мені шість. Мама, здається, на задньому ґанку, дивиться, як грають у «три летить, шість котиться».

— А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». — І він всміхнувся. Усмішка вийшла чудова. Він мені одразу сподобався.

— Справді?

— Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впіймаєш. Як тебе звати, синку?

— Джеймі Мортон. Мені шість років.

— Ти вже це казав.

— Здається, у нас на подвір’ї ще ніхто не молився.

— Я теж не буду. Я просто хотів роздивитися ближче твої війська. Де тут росіяни і де — американці?

— Ну, оці, на землі, американці, так, але на горі Череп — фріци. Американцям треба зайняти гору.

— Бо вона в них на дорозі, — здогадався Джейкобз. — За горою Череп пролягає шлях до Німеччини.

— Точно! І там головний фріц! Гітсмер!

— Творець стількох лиходійств, — промовив він.

— Га?

— Не зважай. Ти не проти, якщо я називатиму поганих просто німцями? «Фріци» — це якось недобре.

— Звісно, не проти, фріци — це ж німці, а німці — фріци. Мій тато воював на тій війні. Але тільки рік. Ремонтував вантажівки в Техасі. А ви воювали, містере Джейкобз?

— Ні, я був занадто молодий. І для Кореї теж. Генерале Мортон, то як ви збираєтеся брати цю гору?

— Іти в атаку! — заволав я. — Стріляти з автоматів! Паф! Та-да-да-да! — А тоді стишив голос: — Тра-та-та-та!

— Фронтальний наступ на височину здається ділом ризикованим, генерале. На вашому місці я б розділив військо… десь отак… — Він посунув половину американців вліво, а половину — вправо. — Таким чином ти їх затиснеш, бачиш? — Він звів разом великий і вказівний пальці. — Підбирайся до цілі з обох боків.

— Можливо, — кивнув я. Мені подобалась ідея лобової атаки — кривавої м’ясорубки, але задум містера Джейкобза теж припав до душі. Він був підступний. А підступність могла добряче потішити. — Я хотів зробити печери, але земля надто суха.

— Та я бачу. — Він тицьнув пальцем у гору Череп і дивився, як осипається земля, погребаючи під собою дірку. Потім підвівся й обтрусив коліна джинсів. — А я маю маленького синочка, через рік-два він, мабуть, уже зможе бавитися твоїми солдатиками.

— Він може гратися вже тепер, якщо схоче. — Я старався не бути егоїстом. — А де він?

— Ще в Бостоні, зі своєю мамою. У нас багато речей, їх треба спакувати. Я думаю, вони приїдуть у середу. Щонайпізніше у четвер. Але Моррі ще замалий для солдатиків. Він лише підніматиме їх із землі й розкидатиме.

— А скільки йому?

— Два.

— Він, мабуть, ще в штанці пісяється! — І я засміявся. Певно, то було нечемно з мого боку, але я просто не зміг стриматися. Малеча, що пісяється в штанці, така кумедна.

— Пісяється, поки що, — з усмішкою відповів Джейкобз, — але я впевнений, що з часом перестане. Кажеш, твій тато в гаражі?

— Ага. — Тепер я згадав, де раніше чув ім’я та прізвище цього чоловіка — мама й тато за вечерею розмовляли про нового священика, який мав приїхати з Бостона. «Та хіба він не занадто молодий?» — спитала тоді мама. «Так, і це позначиться на його заробітній платні», — відповів їй тато й розплився в усмішці. Здається, вони ще щось про нього говорили, але я вже не слухав. Мою увагу привернув Енді, котрий по-свинському вимастився картоплею-пюре. Він завжди так робив.