Стівен Кінг - Відродження

Джейкобз підніс свою склянку догори.

— За те…

Я одним духом вихилив свою, не давши йому договорити.

Він докірливо подивився на мене, та потім проковтнув і свою порцію — окрім однієї краплини, що скотилася з застиглого кутика рота.

— Ти вважаєш мене мерзотою? Мені дуже шкода. Ти навіть гадки не маєш, як шкода.

— Не мерзотою. Ти мене лякаєш. Мене лякають усі, хто необачно грається з силами, які перебувають поза межами їхнього розуміння.

Джейкобз підняв склянку, яку я налив для Дженні. Підніс до обличчя, і крізь скло в збільшеному вигляді прозирнула застигла половина.

— Я міг би посперечатися, але навіщо гаяти час? Гроза вже майже над нами, і коли небо знову виясниться, наші з тобою взаємини закінчаться. Але принаймні будь мужиком і зізнайся, що тобі цікаво. Саме це насамперед тебе сюди й привело — ти хочеш знати . Так само, як і я. Як і колись Прін. Єдина, хто тут проти своєї волі, — сердешна Дженні. Вона виплачує свій борг любові. А це надає їй шляхетності, якою ми з тобою похизуватися не можемо.

У нього за спиною відчинилися двері. Мої ніздрі вловили запах кімнати хворого — сеча, лосьйон для тіла, засіб для дезінфекції. Дженні прибила за собою двері, побачила в руці у Джейкобза склянку і рвучким рухом висмикнула її. Заковтнула віскі, а потім скривилася так, що на шиї напнулися сухожилля.

Джейкобз нахилився вперед, спершись на ціпок, і уважно подивився на неї.

— Чи можу я припустити, що…

— Так. — Гримнув грім. Дженні тихо скрикнула і впустила порожню склянку для соку. Та вдарилась об килим і відкотилася.

— Повертайся до неї, — наказав Джейкобз. — А ми з Джеймі дуже скоро до тебе приєднаємось.

Дженні без слів пішла в кімнату хворої. Джейкобз подивився мені в очі.

— Слухай дуже уважно. Коли ми зайдемо, ліворуч ти побачиш бюро. У горішній шухляді лежить револьвер. Його дістав для мене охоронець Сем. Я не думаю, що тобі доведеться з нього стріляти, але в разі чого, Джеймі… не вагайся, стріляй.

— Господи, навіщо мені…

— Ми говорили про певні двері. Це двері, що ведуть у смерть, і рано чи пізно кожен із нас робиться малим, від нас не лишається нічого, крім розуму й духу, і в такому зменшеному вигляді ми проходимо в ті двері, полишаючи свої тіла, мов порожні рукавички. Іноді смерть буває природною, милосердною, кладе край людським стражданням. Втім, аж занадто часто вона налітає в подобі найманого вбивці, що лютує від зайвої жорстокості й не відчуває ні краплини співчуття. Моя дружина і син, яких забрали в тій дурній, безглуздій аварії, — ось тобі досконалий приклад. Ще один — твоя сестра. І це лише троє з мільйонів. Більшу частину свого життя я лаявся з тими, хто намагався пояснити ту дурість і безглуздість, лопочучи щось про віру й розказуючи дитячі байки про рай. Така маячня ніколи мене не втішала, і я певен, що тебе теж. А проте… існує щось інше.

«Так, — подумав я під акомпанемент грому, який хряснув так, що задрижали шибки. — Щось існує десь там, за дверима, і щось неодмінно станеться. Якщо я цього не зупиню».

— Під час своїх експериментів я привідкривав завісу над цим невідомим, помічав його потаємні прояви. Я бачив його обриси в кожному зціленому, якого поставила на ноги таємна електрика. Навіть ті залишкові явища, котрі помітив і ти, — його частина. Це позосталі фрагменти якоїсь невідомої форми існування, що лежить за межею нашого життя. Усі люди час від часу сушать собі голови питанням, чи є щось там, за стіною життя. І сьогодні, Джеймі, ми побачимо це на власні очі. Я хочу знати, що сталося з моєю дружиною і сином. Хочу знати, що приберіг для нас Всесвіт на той час, коли це життя закінчиться, і я твердо вирішив це з’ясувати.

— Ми не повинні це бачити. — Від шоку в мене майже пропав голос, і я не був певен, що крізь завивання вітру Джейкобз почув. Але він таки почув.

— То що, ти скажеш мені, що не згадуєш свою сестру Клер щодня? Що не задумуєшся над тим, чи існує вона ще, десь там ?

Я промовчав, але він кивнув, наче почув усе, що хотів.

— Авжеж, і згадуєш, і думаєш. Невдовзі ми дістанемо відповіді. Їх дасть нам Мері Фей.

— Як вона це зробить? — Губи в мене заніміли, та не від алкоголю. — Як, коли ти її зцілиш?

Джейкобз глянув на мене поглядом, у якому читалося запитання: невже ти й справді такий нетямущий?

— Я не можу її зцілити. Ті вісім хвороб, про які я згадував, я вибрав тому, що жодна з них не підлягає лікуванню за допомогою таємної електрики.

Вітер надворі вже кричав криком, і в західний бік будинку вдарили перші безладні краплини дощу, так сильно, наче хтось сипонув камінням.