Стівен Кінг - Відродження

— На Бога, навіщо?

Він зиркнув на мене з якимось ледве приховуваним презирством.

— То ти все-таки дурень? Як би ти назвав двері, наглухо зачинені від людства?

— Навіщо ці загадки? Просто скажи.

Джейкобз зітхнув так, наче я був безнадійний.

— Джеймі, заводь і їдь.

— А якщо не поїду?

— Тоді я піду, а коли ноги вже не триматимуть — поповзу.

Він, звісно, блефував. Піти далі без мене він би не зміг. Але тоді я цього не знав, тому рушив.

Хижки, де я кохався з Астрід, більше не було. Там, де вона колись стояла, перехняблена, вгинаючись під власною вагою, помальована графіті, пишався тепер чепурний котеджик, білий із зеленою оздобою. Перед ним розкинувся квадратний клапоть газону, на якому буяли пишні літні квіти, котрих до кінця дня вже не стане, бо їх вирве з корінням буря. На сході від котеджу асфальтована дорога поступалася гравію, який я пам’ятав ще зі наших з Астрід поїздок на Вершину неба. Закінчувалася стежка під тим навислим гранітним куполом, де стриміла в чорне небо залізна щогла.

Дженні, у блузці з квітковим візерунком і білих нейлонових медсестринських штанях, стояла на веранді, схрестивши руки під грудьми й охопивши долонями лікті, так, наче їй було зимно. На шиї петлею висів стетоскоп. Я зупинився коло сходів і обійшов машинку спереду до пасажирського сидіння, з якого силкувався злізти Джейкобз. Дженні зійшла вниз, щоб допомогти мені поставити його на ноги.

— Слава Богу, ви приїхали! — Їй довелося перекрикувати вітер, що розгулявся не на жарт і вже примушував вклонятися собі сосни та ялини. — Я вже думала, вас не буде! — Прогримів грім, а коли слідом за ним спалахнула блискавка, Дженні зіщулилася.

— Всередину! — заволав я до неї. — Негайно! — Вітер став прохолодним, і моя спітніла шкіра не гірше за термометр відчувала зміни в повітрі. До бурі лишалися лічені хвилини.

Узявши Джейкобза попід руки, ми підняли його нагору сходами. Вітер здіймав і розвіював вихорцями тонкі залишки волосся в нього на черепі. В одній руці Чарлі досі тримав ціпок, а іншою притискав до грудей скриньку з червоного дерева. Я почув якийсь перестук, подивився на Вершину неба й побачив, що витрощені з граніту ударами блискавок під час попередніх гроз уламки, гнані вітром, котяться схилом униз і летять через край урвиська.

Коли ми опинилися всередині, Дженні не стало сил зачинити двері. Навалившись усім тілом, їх пристукнув я, проте довелося неабияк напружити м’язи. Завивання вітру трохи стихло. Старі кістки котеджу невдоволено рипіли, але сам він видавався досить міцним. Я розраховував на те, що нас не знесе вітром, а щогла повинна була ловити всі розряди блискавки, які вдарятимуть близько до нас. Принаймні я дуже цього сподівався.

— На кухні є півпляшки віскі. — Говорив Джейкобз захекано, проте в цілому був спокійний. — Якщо ви, міс Ноултон, ще з нею не розправилися.

Дженні похитала головою. Обличчя в неї було бліде, широко розплющені очі блищали — не від сліз, а від жаху. Із кожним ударом грому вона аж підскакувала.

— Принеси мені ковтнути, — попросив мене Джейкобз. — На один палець буде цілком достатньо. І собі та міс Ноултон налий. Піднімемо тост за успіх наших старань.

— Я не хочу пити, і тостів піднімати не хочу, — відмовилася Дженні. — Хочу тільки, щоб усе це швидше закінчилося. Дурна я була, що влізла в цю авантюру.

— Іди, Джеймі, — наполіг Джейкобз. — Принеси на трьох. І хутчіш. Tempus fugit [175] Час летить ( лат .). .

Пляшка стояла на стільниці біля раковини. Я поставив поряд три склянки для соку й хлюпнув потроху в кожну. Пив я вкрай рідко, боячись, що бухло приведе назад до наркоти, але цієї миті потребував цього.

Коли я повернувся у вітальню, Дженні вже там не було. Блискавка осявала все за вікнами синім світлом, лампи й люстра блимнули, та потім знову загорілися рівно і яскраво.

— Вона пішла подивитись, як там наша пацієнтка, — пояснив Джейкобз. — Її порцію вип’ю я. Звісно, якщо ти не хочеш.

— Чарлі, ти відіслав мене на кухню, щоб мати змогу поговорити з нею?

— Дурниці, — усміхнувся він неушкодженою половиною обличчя. Інша половина лишалася серйозною та сторожкою. «Ти знаєш, що я брешу, — наче промовляла та половина. — Але вже запізно, вороття нема. Чи не так?»

Я простягнув йому одну склянку, а ту, яка призначалася Дженні, поставив на столик біля канапи, де елегантним віялом було розкладено журнали. Подумалося, що, можливо, на цьому самому місці, де тепер стояв столик, я вперше колись увійшов у тіло Астрід. «Милий, не рухайся, — попросила тоді вона. А потім: — Це чудово».