Стівен Кінг - Відродження

— Може, він і думав, що ти приєднаєшся на одну-дві пісні, але ні. Він просто хотів олдовий гурт, а ми з Кенні єдині, хто досі живий, досі стирчить у цій сраці світу і досі грає. Наш ритм — тесляр із Лізбон-Фолз. Минулого тижня в середу він упав з даху й поламав собі обидві ноги.

— Ой, — сказав я.

— Його «ой» мені на руку, — відмахнувся Норм Ірвін. — Ми збиралися грати втрьох, цього б вистачило, ти ж знаєш. Троє з чотирьох «Хромових троянд» — не так уже й паскудно, враховуючи, що востаннє ми виступали на міській дискотеці ПСЛ десь тридцять п’ять років тому. Тому давай, не тре’ морозитись. Тур возз’єднання і все таке.

— Норм, я без гітари приїхав.

— У мене в пікапі цілих три. Вибереш, яка на тебе дивиться. Запам’ятай одне: починаємо з «Тримайся, Слупі».

На сцену ми вийшли заохочувані підігрітими випивкою оплесками. Кенні Лафлін був так само худий, як і колись, але тепер його обличчя прикрашали кілька не надто привабливих бородавок. Він підвів погляд від ременя свого «Фендера П-Басу», який саме припасовував, і привітався зі мною, стукнувшись кулаками. Я не нервувався, як тоді, коли вперше стояв на цій сцені з гітарою в руках, однак було таке враження, наче все це — особливо яскравий сон.

Норм однією рукою поправив мікрофон, точнісінько так, як він це завше робив, і звернувся до публіки, що чекала, коли вже можна буде викинути кілька старих рок-н-рольних колінець.

— Народ, на ударній установці написано «Зірки Касл-Року», але сьогодні в нас особливий гість із ритм-гітарою, тому на наступні кілька годин ми знову станемо «Хромовими трояндами». Джеймі, починай.

Я згадав, як цілувався з Астрід під пожежною драбиною. Згадав іржавий мікроавтобус Норма, згадав його батька, Сісеро, як той сидів на вбитому дивані у своєму старому трейлері, скручував косяки з папіросного паперу марки «Зигзаг» і радив мені обрізати ці блядські патли, якщо хочу мати права з першого разу. Я пригадав, як ми грали на танцях для підлітків на «Роллодромі» в Обурні і як не переставали грати, коли вибухали неминучі бійки між пацанами зі школи Едварда Літла та старшої школи Лізбона, зі старшої школи Льюїстона та Сейнт-Дома. Ми просто збільшували гучність. Я згадав, яким було життя до того, як я збагнув, що я жаба в баняку.

— Раз, два, три, поїхали! — закричав я.

Ми ушкварили рок.

З Е.

Уся ця херня починається з Е.

У сімдесяті нам дозволяли грати до першої ночі, і ми грали. Але то вже були не сімдесяті: до одинадцятої ми геть виснажилися й із нас градом лився піт. Проте нічого страшного в тому не було, бо Террі розпорядився, щоб діжки з пивом та вином позатикали чопами о десятій, і без вогненної води натовп швидко порідішав. Ті, хто лишився, посідали на місця, годні слухати, та надто виснажені, щоб танцювати.

— А ти, малий, збіса краще граєш, ніж колись, — похвалив мене Норм, коли ми вже збирали інструменти.

— Ти теж. — Така сама брехня, як «маєш прекрасний вигляд». У чотирнадцять я б нізащо не повірив, якби мені сказали, що настане день, коли я гратиму рок краще, ніж Норм Ірвін. Але цей день настав. Він усміхнувся мені: мовляв, я знаю, які речі краще лишити невисловленими. До нас підійшов Кенні, й троє виконавців із «Хромових троянд», які ще залишалися в живих, збилися в купу й обійнялися (у старших класах ми самих себе зафукали б, як «гомиків»).

До нас приєднався Террі, а з ним підійшов і Террі-молодший — його старший син. Вигляд у мого брата був змучений, але й надзвичайно щасливий водночас.

— Слухай, Кон зі своїм другом повіз кількох у дупель п’яних до Касл-Року. А ти зможеш відвезти кількох таких самих у «кінг-кебі» до Гарлоу, якщо я позичу тобі Террі-молодшого на місце другого пілота?

Я сказав, що радо це зроблю. Остаточно попрощавшись із Нормом та Кенні (під акомпанемент тих дивних, більше схожих на дохлу рибу рукостискань, притаманних музикантам), я згріб докупи свій вантаж п’яничок і відчалив. Якийсь час небіж давав мені вказівки, яких я не потребував, навіть у темряві, та коли я вивантажив останні дві чи три парочки на Стекпоул-роуд, він замовк. Я зиркнув убік і побачив, що хлопець міцно спить, притулившись до пасажирського скла. Розбудив я його лише тоді, коли ми приїхали додому, на Методист-роуд. Террі-молодший поцілував мене в щоку (чим невимовно зворушив свого дядька, хоча навряд чи про це здогадувався) і спотикаючись побрів у дім, де, напевно, проспить до обіду неділі, як це властиво підліткам. Мені стало цікаво, чи спальню йому облаштували в моїй колишній кімнаті, однак я вирішив, що, найпевніше, це не так. Йому мали виділити кімнату в новій прибудові. Час змінює все, та воно, мабуть, і добре.