Стівен Кінг - Відродження

— Я щоночі молюся за Конні, — признався він мені під час того дзвінка. — Клятий СНІД. Таке враження, що йому навмисне дозволяють поширюватися.

Цієї хвороби Кон уник і мав напрочуд здоровий вигляд, але ніяк не міг приховати те, що він старіє, особливо коли сидів поряд зі своїм другом із факультету ботаніки. Пам’ять повернула мене в минуле, до спогаду про те, як Кон і Ронні Пекет сиділи пліч-о-пліч на канапі у вітальні, співали «Дім сонця, що сходить» й намагалися робити це злагоджено… вправа на марність зусиль, якщо такі взагалі бувають.

Мабуть, щось із цього красномовно відбилося в мене на обличчі, бо Кон, витираючи очі, розплився в усмішці.

— Сто років минуло, відколи ми скублися через те, чия тепер черга мамину білизну з линви знімати, га?

— Сто років, — погодився я і знову подумав про жабу, занадто тупу, щоб збагнути: вода в її ставку на плиті стає дедалі теплішою.

До нас підійшла Дон, донька Террі й Аннабель, з Карою-Лін на руках. Оченята в малої були того кольору, який мама називала «мортон-блакить».

— Привіт, дядечку Джеймі. Це ваша двоюрідна онука. Завтра їй виповниться один рочок, і в неї росте новий зуб — теж непоганий привід для свята.

— Вона дуже гарна. Можна я потримаю?

Дон соромливо всміхнулася незнайомцеві, якого востаннє бачила, ще коли мала брекети.

— Спробуйте, але на руках у незнайомих людей вона дуже сильно плаче.

Я взяв дитину, готовий повернути її матері одразу ж, тільки-но пролунає вереск. А він не пролунав. Кара-Лін пороздивлялася мене, простягнула ручку і торкнулася носа. І засміялася. Під радісні вигуки вся моя сім’я заплескала в долоні. Маленька, здивувавшись, роззирнулася навколо, потім перевела погляд на мене. Я міг поклястися, що в неї очі моєї матері.

І знову розсміялася.

На справжньому святі наступного дня був той самий склад акторів, тільки другорядних персонажів побільшало. Декого я впізнав одразу, інші здавалися віддалено знайомими. Були там, як я зрозумів, і діти тих людей, що колись давно працювали на мого батька, а тепер — на Террі, чия імперія розрослася: разом із сімейним паливним бізнесом він тепер володів мережею цілодобових міні-маркетів «Швидкі закупи в Мортона», яка охоплювала всю Нову Англію. Як виявилося, поганий почерк — успіху не завада.

Над чотирма грилями чаклувала команда кейтерингу з Касл-Року, видаючи гамбургери й хот-доги разом із запаморочливим асортиментом салатів та десертів. Пиво лилося з металевих діжок, а вино — з дерев’яних. Поки я поглинав заряджену беконом калорійну бомбу на задньому дворі, один із торгових агентів Террі, п’яний, веселий і балакучий, повідомив мені, що Террі також володіє аквапарком «Сплеш-Сіті» у Фрайбургу та треком «Літлтон» у Нью-Гемпширі.

— Той трек не дає ані цента, — сказав агент, — але ти ж знаєш Террі, він завжди був фанатом перегонів.

Я згадав, як вони з батьком працювали в гаражі над різними реінкарнаціями Ракети Доріг, обидва в замащених футболках і комбінезонах із провислими задами, і зненацька до мене дійшло, що мій домашній братик, сільський мишак, виявляється, заможний. Чи навіть багатий.

Щоразу, коли Дон проходила десь поряд із Карою-Лін, дівчинка простягала до мене рученята. Скінчилося все тим, що я більшу частину того пообіддя носив її на руках, і врешті-решт вона міцно заснула в мене на плечі. Побачивши це, її тато звільнив мене від тягаря.

— Дивовижно, — промовив він, кладучи її на ковдру в затінку найбільшого на задньому подвір’ї дерева. — Вона ще ніколи ні до кого так не горнулася.

— Мені це лестить. — І я поцілував малу в щічку, розчервонілу від того, що різалися зубки.

Було багато розмов про старі часи й дні, що давно минули, таких балачок, що надзвичайно цікаві для тих, хто там був, і приголомшливо нудні для тих, кого не було. Я тримався подалі від пива й вина, тому, коли вечірка перемістилася на чотири милі далі по дорозі, в «Юріку Ґранж», мене призначили одним з водіїв і я відчайдушно силкувався розібратися з коробкою передач у монстрі — пікапі «кінг-кеб», що належав паливній компанії. Я тридцять років не водив машину з механічною коробкою, і мої захмелілі пасажири (було їх, мабуть, із дюжину, якщо рахувати сімох у кузові) вибухали сміхом щоразу, коли я відпускав зчеплення й пікап різко підкидало. Дивно, що ніхто з них не вивалився ззаду.

Команда кейтерингу прибула раніше за нас, і вздовж танцмайданчика, який я добре пам’ятав, уже порозставляли столи з їжею. Я стояв і дивився на обшир полірованого дерева, поки Кон не стиснув мого плеча.