Ян Валєтов - Кращий вік для смерті

Білка сиділа на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, і уважно розглядала гостя.

– Назад тебе не візьмуть, – сказала вона нарешті.

– Знаю…

– У лісі тобі не вижити.

Тім спробував зобразити усмішку, але вона вийшла кривою.

– Це теж не новина.

– Чому вони тебе не люблять?

На цей раз знизав плечима Книжник.

– Я не мисливець.

– Цього недостатньо.

– Я непотрібний племені.

– Звучить зрозуміліше, – байдуже мовила Білка. – Дивно, що ти протримався так довго.

– Я старався.

– І ніхто не підняв за тебе голос?

– У мене немає друзів.

– Окрім книжок? – запитала Білка.

– Окрім книжок.

– Єдина користь від книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тією ж крижаною серйозністю.

У напівтемряві Книжник не дуже добре бачив її обличчя, але розумів, що це мовлено без тіні дружелюбності.

– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?

– Так.

– Тоді нам знадобляться книжки.

– Усі? – запитала вона.

– Ні. Усього дві. Але без них ми можемо не починати.

– Вони з тобою?

Книжник зітхнув.

– Вони залишилися в Бібліотеці.

– Це погано…

– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу і щоденника ми нікуди не дійдемо.

– Що таке атлас?

– Це карта.

– Іще раз…

– Це книжка, за якою можна дізнатися, куди йти. Там намальовані річки, дороги, міста…

– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?

– Звичайно ж, «до»!

– Корисна книжка, – сказала Білка, трохи помовчавши.

– Річки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І міста на місці.

– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?

– Щоденник? – перепитав Книжник і задумався. – Це така книжка… Її людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.

– Кожен день?

– Ні, не кожен. Коли щось трапляється… Наприклад… – Тім зітхнув. – Я сьогодні не потрапив у діра, і за це вожді вигнали мене з племені. Я вже думав, що помру сьогодні на самоті, але моя стара знайома Білка врятувала мене від нічних жахів і навіть нагодувала…

Білка фиркнула.

– І це комусь цікаво?

– Раніше люди читали книжки.

– Світ, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.

– Він помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тільки перестали писати, але це ще не кінець…

– І ти намагався пояснити це Нозі? – запитала Білка. – Тоді зрозуміло, чому він тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?

– Він допоможе нам знайти місце, де народився Нещадний.

– Нещадний – не людина, – сказала Білка, чітко відділяючи слово від слова. – Нещадний не міг народитися і не може померти. Нещадний з’їдає наше життя, але він не живий. Не говори дурниць, Книжнику.

– І все-таки він народився, хоч і не так, як людина, – пояснив Тім терпляче. – Цей щоденник… Розумієш… Я знаю, у це важко повірити, але… Як би пояснити так, щоб ти повірила?

– Спробуй просто сказати правду.

– Добре. Це щоденник дівчинки, батько якої створив Нещадного… Дочки чоловіка, який убив старий світ.

Він замовк, дивлячись на Білку.

Очі Тіма вже звикли до напівтемряви, і він розгледів, як із каптура її худі за ним спостерігає ручна білка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя її господині майже нічого не виражало.

– І там написано, що Нещадного можна обдурити?

– Нещадний – це хвороба. Від неї є ліки. Якщо ми правильно прочитаємо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повинні повернутися в Парк і забрати все, що потрібно, з Бібліотеки.

– Вночі, – сказала Білка.

– Що вночі? – перепитав Тім.

– Ми повернемося в Парк вночі, Книжнику. Поки ти можеш подрімати.

– Ти мені повірила? – Тім заусміхався безглуздою щасливою усмішкою, очі смішно зіжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що іноді народжувалися в Парковому племені – пласколиці та вузькоокі. Якщо вони не починали говорити до двох років, то за Законом племені їх належало вбити, але нинішні вожді вирішили не чекати два роки: щойно шаман підтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслідно. – Ти серйозно мені повірила?

Білка рухалася стрімко: мить – і перед носом Книжника з’явилася її права рука з рисками річних позначок на передпліччі.

Обличчя Білки наблизилося впритул до його обличчя.

– Навіть якщо я не вірю жодному твоєму слову… Ти ж умієш рахувати? Так?

– Так.

– Скільки років у мене на руці?

Шкіра у Білки була, як у всіх рудих – світла, з розсипом блідих веснянок. На передпліччі красувалися сині лінії татуювань – шаман, виконуючи свій священний обов’язок, відзначав кожний прожитий рік новою смужкою. Останні три відрізнялися і кольором і формою – вона сама видряпувала мітки. Робила розріз і мазала його фарбою.