Ян Валєтов - Кращий вік для смерті

– Я візьму печінку, – сказала Білка стиха. – І шмат зі спини.

– Гаразд, – квапливо мовив Облом. – А цього ти теж на м’ясо пустиш?

Книжник зрозумів, що йдеться про нього.

Вона знизала плечима.

– Мені він не потрібен… Не люблю, коли вбивають просто так.

– Він порушив Закон… – почав був Нога.

– Здохни сьогодні! – сказала Білка, ніби вистрілила, її голос металом брязнув у гортані. – Плювати я хотіла на ваші закони! І на вас. Чешіть звідси.

– Але ми добуваємо племені їжу, – примирливо почав Облом. – Ми захищаємо герл і бебиків, виховуємо кідів і робимо з них челів. Ніхто в Парку не вижив би без Закону. Закон – це життя. Той, хто не поважає закон, мусить померти, інакше вимре плем’я. Ти ж знаєш – не лише у нас так… У Сіті Закон іще суворіший. Навіщо в нас стріляти, Білко? Ми все робимо за Законом. Це ти пішла і живеш, як хочеш.

– Здохни сьогодні, Обломе, – повторила Білка. – Мені насрати, що ви там робите зі своїм стадом. Паняй звідси, якщо не хочеш кулю в черево. Повернетеся, коли я піду.

– Ходімо, Книжнику, – покликав Нога. – А то вона й тебе застрелить, і ми не зможемо тебе засудити…

– Але… Але ж вона віддає вам діра! – промимрив Книжник.

– Атож, це мав бути наш дір, – глузливо посміхнувся Облом, – а тепер вона його нам віддає. Розумієш різницю, хробаче? Коли вже до тебе нарешті прийде Нещадний, гівнюче? Коли я вже перестану бачити твою мерзенну пику?

– Ти можеш залишитися, – кинула Білка мимохіть.

– Не дратуй мене, Книжнику, – Облом презирливо скривив рот. – Якщо ти зараз не встанеш і не підеш із нами, я тебе просто вб’ю…

– Він і так тебе вб’є, – тихий голос Білки звучав абсолютно рівно, без емоцій. – Він тебе вб’є, бо любить це робити. Іншої причини йому й не треба.

Книжник зрозумів, що їй абсолютно все одно, уб’є його Облом чи не вб’є. Просто їй подобалося перечити вождям. Навіть спина Білки виразно говорила про те, як вона ненавидить і зневажає цю трійцю. Вона зовсім не палала бажанням захистити Книжника від розправи, зате принизити Облома з компанією їй було в радість.

Книжник звівся на ноги.

Настане ніч, і він змушений буде повернутися в Парк. Він не виживе в лісі. Ліс – не його стихія. Білці є куди йти, йому ж іти нікуди – тільки в Бібліотеку. У нього немає іншого прихистку, йому вже не побудувати нічого путнього – занадто мало часу залишилося до приходу Нещадного.

– Пообіцяй, що не битимеш мене, – сказав він, витираючи з обличчя вже загустілу суміш оленячої і власної крові.

У роті чувся гидкий присмак лайна і блювоти, боліли розбиті губи, саднило в боці, а на передпліччі, куди потрапив приклад, наливався багряний шишак.

Книжник не був готовий воювати з вождями.

Він хотів миру, нехай навіть ціною приниження. Він хотів повернутися в напівтемряву свого житла, де щоночі шаруділи з-поміж паперів щури, де пахло сирими корінцями книжок і сечею гризунів. Тільки там, серед тисяч дивом уцілілих, хоч і погризених книжок, він відчував себе захищеним. Там він був удома.

– Якщо ви залишите мене в спокої, я розповім вам про місце, де є ліки від Нещадного, – сказав він, намагаючись надати голосу твердості.

Свин заіржав.

Весело так, дуркувато, демонструючи діру замість правого верхнього ікла, вибитого під час Випробування.

– Ти з нами торгуєшся? – запитав Облом примружившись. – Та ти геть скретинів, хробаче. Плем’я вирішить, що з тобою робити…

Книжник проковтнув жовч, що підступала до горла.

– Плем’я зробить те, що ти скажеш…

– Ти нічого не купиш своєю брехнею, Книжнику, – презирливо процідив Облом. – Немає ніякого способу зупинити Нещадного. Він приходить за всіма, коли настає термін.

– Це не так… Є ліки.

– Це так! – відрізав вождь. – Нема ліків від смерті. Не ховайся за спиною герли! Будь хоч трохи челом, гівнюче…

– Але в книжках…

– Що корисного можна знайти в книжках? Там написано, як полювати? Як вижити взимку, коли звір відходить? Книжки – сміття, як і ти.

Книжник пройшов повз Білку, подумав і обернувся, щоб подивитися їй в очі.

Тепер він стояв на лінії вогню, прикриваючи своїм тілом усю трійцю.

– Ти мене пам’ятаєш? – запитав він.

Обличчя в Білки було худе, вилицювате, сірі очі дивилися колюче, недоброзичливо. Вона вся видавалася сплетеною із джгутів: передпліччя, шия – суцільні м’язи, ні краплі жиру, нічого зайвого. Навіть густе рудувато-попелясте волосся, яке Книжник чомусь пам’ятав найкраще, було грубо відкраяне ножем і перетворене в нерівну подобу «каре».