Олександр Ірванець - Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - понурий роман

– Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…

– А чому «страшного»? – Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. – Що в цьому страшного?

– Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.

– То ви?.. – Ігор нарешті починав щось розуміти.

– Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.

– Та ні. Я не про те. – Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. – Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..

– …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… – Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. – Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.

Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.

– Ось! Наші головні герої вже тут! – він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. – Два царі! Два Едіпи!

– Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.

– Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речі, щоб я потім не забув, – він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, – я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…

– Дякую! – Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:

– А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…

– Оракулом… – поправив режисера Кушнір.

– Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.

– Де я стою? – запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.

– Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..

– Так, чую, – відгукнувся Ігор.

– Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?

– Розумію… – знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.

– Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?

– Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.

– Мало! – Режисер трохи спантеличено замислився. – А якщо ви будете відтискатися не до повної знемоги, а так, разів по десять? Зачекайте! – раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всіх на сцені. – Чекайте! Пророкові потрібен поводир! Адже він сліпий! Він же сліпий, так, Семене Марковичу?

Кушнір кивнув з протилежного краю сцени.

– Тоді справді потрібен поводир! Або – поводирка! – Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. – Ану, Ларисо, ходіть сюди! Станьте біля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..

– Але ж я начебто Іокаста… – несміливо пробурмотіла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втретє. Та сама, що вчора, ніяковіючи, запитувала про текст п'єси.

– Будете, будете! Будете ви й Іокастою, і окастою, і бокастою! – Метелецький аж захлинувся, реготнувши від власного вдалого жарту. – А зараз ви хлопчик-поводир. У сліпого пророка!

– Оракула, – знову поправив його Кушнір.

– Ну добре, оракула, – погодився з ним режисер. – Це ж не принципово. Глядач все одно різниці не відчуває. Тепер ви, Ігоре, відтискайтеся, давайте, давайте!..

Ігор ліг на підлогу і зробив кілька відтискань. У животі смоктало й крутило. А режисер у цей час перебував у вирі творчого пошуку, шугав і ширяв у ньому, намагаючись використати мить натхнення по максимуму. Він спустився зі сцени до зали, відбіг десь на рівень п'ятого чи шостого ряду і звідти продовжував давати свої вказівки:

– Ларисо, ідіть повільно! Ви ж сліпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку їй на плече покладіть, а обидві. Отак і йдіть за нею слідом. Ігоре, ви в цей час відтискаєтеся! Скільки зможете, Ігоре, якнайбільше.

Ігор напружився й почав відтискання: одне, два, три, чотири… Від напруги знову на мить привиділося, ніби він бачить там, під сценою, переплетення труб, але брудні дошки тут-таки заступили видиво.