Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.
– Я гроші приніс… – почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.
– А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.
Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.
– Їсти будеш?
– Якщо є…
– Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.
– Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.
– То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.
– Які ми забобонні. Але я й мав на увазі – завтра.
Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.
Ліда зайшла за ним, почала гриміти посудом. За вікном було темно і бридко, брудні сірі краплі сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка під стелею раптом на мить спалахнула яскраво і згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настінної шафки свічку, запалила її, поставила на край столу.
– Це, електрику вимкнули чи лампочка перегоріла?
– Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…
Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухається постать дружини, ріжучи хліб, розігріваючи на плиті картопляний суп, переливаючи його до глибокої тарілки. На мить привиділось, ніби десь там, у глибинах її халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здіймаючись догори, трохи не просуваючи своєї голови крізь щілину-запах над грудьми. Чи, може, в сутінку це так метушилась тінь від свічки на столі? Голова трохи гула якимсь дрібним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинці саднила в глибині пам'яті. У напівтемряві перед очима все мерехтіли якісь сіро-райдужні кола й овали.
Один з таких овалів якось зовсім непомітно трансформувався в обід глибокої тарілки, у якій парувала жовтувата, трішки каламутна рідина з терпкуватим, не вельми свіжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав і почав сьорбати, майже не відчуваючи смаку страви. Черствуватий сірий хліб теж кутулявся у роті, як вата.
«Чому з віком усе в житті так втрачає смак?»
Думка знову прийшла різко, ословеснено. Не відчуття, а саме думка, чітка і стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвідомивши це – думку про думку чи, ще сказати б, усвідомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, років у одинадцять-дванадцять, на межі дитинства й ранньої юності, коли починаєш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я відрізняюся від інших. У ті роки Ігореві подобалось думати про те, як саме він думає. Інколи такі роздуми наринали на нього просто в школі під час уроків. Тоді він цілковито губив нитку оповіді вчителя й отямлювався під регіт однокласників – викладач, запримітивши його відстороненість, звертав на це увагу й називав його на ім'я, на прізвище двічі, тричі. Тоді Ігор шарівся, ніяковів, і разом з ніяковістю в серце приходила образа – на вчителя, на учнів у класі, на батьків, на всіх, хто не був у ту мить ним, не розумів, що діється у нього всередині. Шкіру обсипало дрібним, неприємним приском, він щулився, підвівшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевиків і так само, як зараз, чітко, словесно думав: «Я не такий! Я інакший! Вони не розуміють!»
За кілька років, ближче до закінчення школи, він вже навчився опановувати себе в такі моменти. Приск по шкірі ніде не подівся, проте Ігор уже звик до цього відчуття і майже не щулився, – тільки поза коміром, там, де шия переходить у хребет, неймовірно чухалося, свербіло. Він зводив докупи лопатки, через що випростувався, розгортав плечі, смикав догори підборіддям, і співрозмовникам інколи видавалося, що юнак поводиться зверхньо.
В дорослому житті ці відчуття заглухли – тільки інколи, в миті прикрих побутових незручностей, доводилося, не змінюючи виразу обличчя, з усієї сили підтискати пальці на ногах. Це здебільшого допомагало – вся енергія напруги конденсувалась там, де ніхто не міг її зауважити. Тільки робити це було зручніше не стоячи, а сидячи за столом у кабінеті начальства чи за столиком у буфеті. Чи на лавці в парку або на госпдворі.
Читать дальше