Конор Костик - Епік

— Га? Що? — тяжке дихання затихло. Очі чоловіка розплющились.

# УСМІШКА

— Ой, Попелю, це ти! — бородань раптом усміхнувся у відповідь. — Доню, мені завжди втішно бачити тебе. Ти така гарна.

Персонаж знерухомів.

— Я теж дуже втішена, — спробував оживити його Ерік.

Ніякої відповіді. Старий заціпенів із широкою усмішкою на обличчі.

— Донька? — запропонував Ерік. Зазвичай розмови з НІПами вкрай недовгі й треба дотримуватись провідних слів із попереднього речення.

— Ох, ти завжди була мені за доньку, відколи я знайшов тебе і взяв на борт корабля. Пам’ятаєш «Чорного Сокола»?

— Я пам’ятаю «Чорного Сокола», — відповів Ерік, не відступаючи од теми.

— Прокляття герцогові Раймонду! — зненацька спохмурнів старий. — Зрадивши нас і потопивши «Чорного Сокола», він прирік нас до життя у злиднях. Я вже надто старий, щоб знову братися до піратства, а от ти, ти підеш далеко. І помстишся за нас усіх, і за мене, й за екіпаж.

— Я помщуся за нас усіх, — як і годиться, відповів Ерік.

— Я знаю, що помстишся, — задоволено усміхнувся старий. — На жаль, я нічого не можу тобі дати, крім записки, карти й поради.

— Якої поради?

Відповіді немає.

— Якої записки?

— Це рекомендаційний лист. Просто віддай його капітанові будь-якого корабля, і немає сумніву, що тебе візьмуть у члени екіпажу. Там сказано про твої навички в мореплавстві і стоїть моя печать: «Капітан Акуло з «Чорного Сокола».

У руці з’явився сувій із червоною восковою печаткою, і Ерік проворно поклав його собі в сумку. «Цікаво, — думав він. — Набагато цікавіше, ніж його попередні персонажі. Жоден із них не мав власного пошуку від самого початку. А може, й мали, — раптом усвідомив хлопець, — але він ніколи не помічав, бо шкодував час на розмови з НІПами, які були поряд».

— Якої карти?

— Ага, юна Попелю. Я зберігав цю карту довгі роки, бо мав надію знову придбати корабель, а тепер для мене вже надто пізно. На цій карті показано місце, де ми заховали скарби, захопивши «Королівського Посланця».

У руці Еріка з’явився ще один сувій, і він розгорнув його. То була морська карта групи островів — Черепних островів. Дві довгі риски перетинались у точці, позначеній знаком оклику.

— Де ці Черепні острови?

— Далеко-далеко на заході. Треба плисти до Касинопії і там докладно розпитати.

— Які скарби?

— Там заховано сотні золотих монет і багато іншого.

— Чого саме?

Відповіді немає.

— Чий то був корабель, «Королівський Посланець»?

Старий і далі мовчав, дивлячись на Попелю. Поклавши карту до сумки, Ерік спробував інше запитання:

— Яка ж порада?

Цього разу старий схопив Попелю за руку й міцно стиснув її.

— Не довіряй нікому. Я не знаю жодного капітана, який поділився б із тобою скарбами. Якщо вони дізнаються, що в тебе є карта, вони викрадуть її, а то й гірше. Щоб дістати скарби, тобі треба мати власний корабель. І то добре захищений. На Черепних островах живе багато небезпечних істот. — Зітхнувши, старий знов упав на ліжко.

— Які істоти? Який захист?

Подумки стенувши плечима, Ерік приготувався піти.

# ПРОЩАВАЙ

— Прощавай, доню. Щасти тобі в подорожах. І провідуй інколи мене.

— Інколи я провідуватиму тебе.

— Дякую, Попелю. Мені бракуватиме твоєї краси. Але тобі вже пора ступати на свій шлях у світі.

# ПРОЩАВАЙ

Капітан Акуло втомлено махнув з ліжка рукою й відвернувся.

Ерік майже вибіг із кімнати. Ох як цікаво! Це вже справжня пригода. Якби мати достатньо часу, можна було мало-помалу заробити гроші на подорож до Касинопії, найняти корабель і дістати скарби. Єдина проблема полягала в тому, що часу Ерік не мав. До випускного чемпіонату з «Епіку» менше двох місяців.

Надворі й далі бурхав вітер і крутив листом уздовж вулиці. Якби Ерік міг відчувати холод через свого персонажа, то, безперечно б, замерз. Попеля швидко йшла вулицями, аж поки Ерік привів її до торговельних рундуків на набережній. Час трохи скупитися.

Ньюгейвен був великим космополітичним містом, і тут, на набережній, можна було купити майже все, що вам треба, — бо ж вам навряд чи захочеться марнувати гроші на якийсь непотріб.

Тут були ельфи з великих лісів і продавали свою продукцію: кошики дивних фруктів, вишукані вина й майстерно сплетений одяг. У високих, обшитих золотом наметах похмурих ельфів-сидхів можна було купити чудову зброю, зокрема славетні довгі луки з рунічними письменами і блискучі срібні кольчуги. Найдешевший виріб ельфів-сидхів — кинджал для метання — коштував десь п’ятдесят срібних дукатів. З цікавості Ерік запитав їх про ціну кольчуги. Дев’ять сотень візантинів видавалися дуже помірною ціною, якщо дивитися з погляду економіки гри. Але для звичайного гравця така сума була більшим багатством, ніж він міг назбирати за все життя пересічної гри.