Рэй Брэдбери - Ніч перед кінцем світу

— Будь ласка, — не сходячи зі свого місця, сказав містер Мелтон, по його пальцях текла кров. — Давайте не будемо погіршувати ситуацію.

Хтось почав стукати у двері.

— Відчиніть!

— Адміністратор, — сухо зауважив містер Мелтон, а тоді хитнув головою: — До справи, швидше рухайтеся!

— Відчиніть! Я викликаю поліцію!

Сьюзен і Вільям швидко глянули одне на одного, а тоді на двері.

— Адміністратор рветься сюди, — сказав містер Мелтон. — Швидко!

Витягнули камеру. З неї вирвалося синє світло, яке вмить залило всю кімнату. Світло ширилося, і шукачі почали один за одним зникати.

— Швидше!

За мить до свого зникнення Сьюзен побачила зелену галяву, пурпурові і жовті, сині і малинові стіни, бруківку, що текла, неначе ріка, чоловіка верхи на віслюкові, котрий прямував до теплих пагорбів, хлопчика, що пив апельсиновий сік. Сьюзен відчувала у горлі солоднечу того напою; вона відчувала струни під пальцями гітариста, котрий стояв на площі у затінку дерева. А ген там, далеко-далеко, вона розгледіла море, голубе і ласкаве море, яке обійняло її і понесло.

Після цього вона зникла. Зник і її чоловік.

Двері різко відчинилися. В номер увірвалися адміністратор із персоналом.

Кімната була порожня.

— Але ж вони щойно були тут! Я на власні очі бачив, як вони прийшли, аж раптом — їх нема! — вигукнув адміністратор. — На вікнах залізні решітки. Через них вони не могли втекти!

Під вечір запросили священика, знову відімкнули кімнату і провітрили її, священик покропив святою водою всі закапелки і прочитав молитву.

— А що робити із цим? — запитала прибиральниця.

Вона показала на шафу, де покоїлися шістдесят сім пляшок із «Шартрезом», [12] «Шартрез» — французький лікер, виготовлений ченцями картезіанського ордена у винних льохах Вуарона в Ізері, на кордоні гірського масиву Шартрез. коньяком, «Creme de Cacao», [13] «Creme de Cacao» — шоколадний лікер світло- або темно-карамельного кольорів. абсентом, вермутом і текілою, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок зі справжніми гаванськими сигарами — по п’ятдесят центів за штуку…

— Що б ти робила, якби знала, що завтра кінець світу і в тебе є лиш одна ніч?

— Що б я робила? Ти серйозно?

— Так, цілком.

— Не знаю. Я про це не думала.

Він налив собі кави. В іншому кутку вітальні, на килимі, двоє дівчаток гралися кубиками у зеленавому світлі ламп-«блискавок». У вечірньому повітрі витав сильний аромат свіжозвареної кави.

— Ну, тоді почни думати вже зараз, — порадив чоловік.

— Не може бути!

Він кивнув.

— Війна?

Чоловік заперечливо похитав головою.

— Воднева чи атомна бомба?

— Ні.

— Бактеріологічна зброя?

— Не вгадала, — сказав він, повільно помішуючи каву. — Просто кінець історії, скажімо так.

— Не впевнена, що розумію тебе.

— Та я і сам не впевнений, просто передчуття якесь дивне. Іноді воно мене лякає, але буває, що я перестаю боятися і роблюся спокійним, як олімпієць.

Він подивився на дівчаток, на мить затримавши погляд на відблисках світла у їхньому русявому волоссі.

— Це вперше сталося десь днів чотири тому. Не хотів тобі казати.

— Про що?

— Про сон. Мені приснилося, буцімто всьому прийшов кінець і якийсь голос сказав, що скоро насправді так і буде. Я жодного разу в житті подібного не чув, але то був точно голос. От він і каже, мовляв, скоро все закінчиться. Зранку я про цей кошмар забув, але коли прийшов у офіс, побачив Стена Вільямса. Була обідня перерва, а він стоїть і так задумливо дивиться у вікно. Я його питаю: «Що це ти тут замріявся, Стене?» А він каже, що приснився йому минулої ночі сон, і лише він почав його розказувати, як я вже все зрозумів. Я думав розказати йому першим, але вийшло навпаки.

— Сон був той самий?

— Той самий. Я сказав Стенові, що мені він теж снився. Його це чомусь не здивувало, він навіть якось розслабився трохи. Потім ми пішли офісом; просто так, знічев’я. Фрази «давай пройдемося» ніхто з нас не сказав, саме собою вийшло. Ідемо ми так і бачимо, що люди скрізь сидять, нічого не роблять, а лише дивляться задумано на столи, на свої руки або у вікна виглядають. Я з кількома поговорив, і Стен теж.

— Їм усім теж снився цей сон?

— Усім. Той же самий сон, до дрібниць.

— І ти повірив у це?

— Ще ніколи не був такий упевнений.