Рэй Брэдбери - Ніч перед кінцем світу

— Як щодо сніданку? — поцікавився Вільям.

Снідали у великій спільній залі. Меню одне: шинка і яйця. Повсюди гурмилися туристи. Регочучи і розсуваючи крісла, ввійшли фільмарі — всі восьмеро, з-поміж них шість чоловіків і дві жінки. Сьюзен сіла неподалік, почуваючись безпечно поміж тепла і затишку, якими віяло від них.

Навіть тоді, коли часто-часто попихкуючи турецькою сигаретою, по сходах спустився Сімс. Він здалеку кивнув їм, і Сьюзен з усмішкою відповіла: він нічим не міг нашкодити їм поміж восьми фільмарів і двадцяти інших туристів.

— Ці актори… — сказав Вільям. — Можливо, слід би найняти двох з-поміж них, мовби жартома перевдягнути у наш одяг і відправити в нашій автівці, але тоді, коли Сімс не зможе побачити їхніх облич. Якщо б їм вдалося поводити його за носа хоч би кілька годин, ми би встигли втекти у Мехіко. Знадобилися б роки, щоби віднайти нас там!

— Ей! — пропахлий лікером товстун нахилився над їхнім столом. — Американські туристи! — ствердно закричав він. — Мені вже настільки остогидли мексиканці, що я ладен розцілувати вас! — Він потиснув їм руки. — Гайда до нас. Біда потребує товариства. Я Біда, це міс Нудота, а це — містер і місіс Як-Ми-Ненавидимо-Мексику! Ми всі ненавидимо її. Але ми тут мусимо зробити декілька пробних зйомок для нашого чортового фільму. Решта членів екіпажу прибуває завтра. Мене звуть Джо Мелтон. Я — режисер. Хіба це не проклята країна?! На вулицях похорони, люди мруть. Отож, приєднуйтесь, розважте нас!

Сьюзен і Вільям розсміялися.

— Хіба я такий смішний? — звернувся до загалу містер Мелтон.

— Неперевершено! — Сьюзен присунулася ближче.

Містер Сімс через усю залу зирив на них.

Сьюзен зробила йому гримасу.

Містер Сімс попрямував до них поміж столиків.

— Містер і місіс Тревіс, — ще здалеку гукнув він, — я гадав, що ми снідатимемо разом.

— На жаль, — сказав Вільям.

— Присідай, друже, — встряв містер Мелтон. — Друзі моїх друзів — мої друзі.

Містер Сімс сів і, поки фільмарі голосно розмовляли, тихо запитав:

— Сподіваюся, ви добре виспалися?

— А ви?

— Я не звик до пружинних матраців, — скривившись, відповів містер Сімс. — Проте я покрив цю прикрість: півночі пробував нові сигарети і страви. Абсолютно новий спектр відчуттів. Ох, ці давні грішки…

— Ми не розуміємо, про що йдеться, — сказала Сьюзен.

— Далі прикидаєтесь, — розсміявся Сімс. — Це не допоможе. І хитрощі з натовпом не допоможуть. Рано чи пізно я застукаю вас самих. Я безмежно терплячий.

— Послухайте, — цей хлопець, бува, не ображає вас?

— Все гаразд.

— Ви лише скажіть слово, і я дам йому копняка під зад.

Мелтон знову повернувся до своїх товаришів. Під галас і сміх містер Сімс провадив своє:

— Повернімося до наших справ. Мені знадобився місяць швендяння по різних містечках, щоби знайти вас, і весь учорашній день, щоби переконатися у слушності моїх підозр. Якщо ви підете зі мною тишком-нишком, тоді, гадаю, я зможу допомогти вам уникнути покарання, але це за умови, що ви повернетеся до роботи над водневою плюс-бомбою.

— Чи не збоченство — говорити за сніданком про різні вчені матерії?! — зауважив містер Мелтон, розчувши останню фразу.

Містер Сімс незворушно продовжував:

— Подумайте над цим. Ви не зможете втекти. Якщо ви вб’єте мене, то інші знайдуть вас.

— Ми не можемо втямити, про що ви говорите.

— Припиніть! — роздратовано вигукнув Сімс. — Обмізкуйте все як слід! Ви знаєте, що ми не можемо дозволити вам зникнути. Інакше іншим людям із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року також може прийти в голову подібна ідея. А нам потрібні люди.

— Щоби воювати? — не стримався Вільям.

— Білле!

— Все гаразд, Сьюзен. Поговоримо про його умови. Ми не зможемо втекти.

— Чудово! — сказав Сімс. — Ви насправді виглядали романтично, втікаючи від своїх обов’язків.

— Втікаючи від жахіття.

— Дурниці. Лише від війни.

— Про що ви, хлопці, лопочете? — поцікавився містер Мелтон.

Сьюзен хотіла розповісти йому. Проте могла хіба що у загальних рисах, як от говорили зараз Сімс і Вільямс. Психологічний блок у їхніх головах іншого не дозволяв.

— Лише від війни, — сказав Вільям. — Півсвіту вимерло від леправих бомб!

— І все ж таки, — зауважив Сімс, — жителі майбутнього могли б обуритися, якби ви зачаїлися на тропічному острові, як це було, в той час як вони котяться просто в пекло. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що й інші теж помирають. Вони почуваються комфортніше, знаючи, що вони не будуть самотніми у вогненній печі, у могилі. Я — виконавець їхнього колективного обурення проти вас обидвох.