Рэй Брэдбери - Ніч перед кінцем світу

— Ні-ні, нас видала моя хода… Ці високі підбори, у них причина… Наші зачіски — ніби щойно з перукарні… У нас усе незвичне, неприродне…

Він увімкнув світло.

— Він ще приглядається до нас. Він ще не певен — не цілком певен. Нам не слід ще більше посилювати його підозри. Ми спокійно поїдемо собі в Акапулько.

— А може, він певен, але хоче ще погратися з нами.

— Можливо і так. Часу ж у нього хоч греблю гати. Він може товктися тут скільки завгодно, а тоді повернути нас у Майбутнє через якихось шістдесят секунд після того, коли ми його залишили. Чи ще декілька днів удавати, що помилився, подумки підсміюючись з нас.

Сьюзен сиділа на ліжку, витирала з обличчя сльози і вдихала старовинний запах деревного вугілля і ладану.

— Вони не здійматимуть бучі чи таки здіймуть?

— Не посміють. Вони мусять заскочити нас самих зненацька, щоби запхати у Машину часу і відправити назад.

— У цьому наш порятунок, — сказала вона. — Ми ніколи не залишатимемося на самоті, ми завжди перебуватиме у натовпі. Ми подружимося з мільйоном людей, у кожному місті, де ми гостюватимемо, ми будемо звертатись до влади, будемо платити начальнику поліції, щоби той дав нам охорону, аж поки не з’явиться нагода вбити Сімса і втекти подалі, прибравши вигляд, скажімо, мексиканців.

За замкненими дверима почулися кроки.

Вони вимкнули світло і мовчки роздягнулися. Кроки стихли. Десь стукнули двері.

Сьюзен стояла в темряві біля вікна і дивилася на площу внизу.

— То он та будівля і є церквою?

— Так.

— Я часто пробувала уявити, яка вона — церква. Їх уже стільки часу ніхто не бачив. Ми підемо туди завтра?

— Добре. А тепер давай вкладатися спати.

Вони лежали у темряві.

Через півгодини задзеленчав телефон. Вона підняла слухавку.

— Алло?

— Скільки би кролики не ховалися в лісі, — сказав голос, — проте лис їх завжди знайде.

Вона поклала слухавку і, вся похоловши, лягла навзнак.

За вікнами, у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році, чоловік награвав на гітарі мелодії — одну, другу, третю…

Вночі вона простягнула руку і майже торкнулася дві тисячі п’ятдесят п’ятого року. Вона відчула, як її пальці, неначе по гофрованій поверхні, ковзнули по прохолодних брижах часу, і тоді розслухала настирливий тупіт солдатських ніг, мільйонолику браваду бойових маршів, що їх вигравали мільйон оркестрів, і тоді побачила п’ятдесят тисяч рядів ампул із смертоносними бактеріями, і як її руки щось учиняють із ними на цьому безмежному заводі майбутнього, де вона працювала. Ампули із лепрою, бубонною моровицею, черевним тифом, туберкульозом. Коли пролунав страшний вибух, вона дивилася, як її рука спікається, перетворюючись на поморщений чорнослив, відчувала, як її струсонув настільки страшний удар, після якого світ перестав бути світом — будівлі завалилися, а люди мовчки спливали кров’ю. Велетенські вулкани, машини, вітри, снігові лавини докотилися до тиші — і тоді вона прокинулася ридаючи — у ліжку, в Мексиці, через прірву років…

Рано-вранці, після якоїсь часини тривожного забуття, їх розбудили крикливі звуки автомобільних клаксонів, що долинали із вулиці. Із металевого балкона Сьюзен побачила внизу жменю чоловіків — десь із вісім, — котрі, перемовляючись і перекрикуючись, щойно вихопилися із вантажівок та автівок, розмальованих яскраво-червоними написами.

Юрба мексиканців обступила машини.

— Que pasa? [9] Що відбувається? (ісп.) — гукнула Сьюзен до малого хлопчини.

Коли той відповів, Сьюзен повернулася до чоловіка:

— Якась американська кінокомпанія зніматиме тут фільм.

— Звучить цікаво, — стоячи під душем, відгукнувся Вільям. — Можна було би подивитися. Сьогодні нам краще, напевно, нікуди не їхати. Постараємося приспати пильність Сімса. Та й побачимо, як знімають кіно. Кажуть, воно було досить примітивним. Але хоч зможемо відволіктися.

— Відволіктися, — подумала Сьюзен. На якусь мить під яскравим сонцем вона забула, що десь у готелі їх підстерігає чоловік, котрий викурює тисячу сигарет. Знизу долинав щасливий галас американців, і їй закортіло крикнути їм: «Врятуйте мене, заховайте мене, допоможіть змінити колір волосся й очей, перевдягніть мене до невпізнання, я так потребую вашої допомоги, я із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року!»

Проте слова застрягли у неї в горлі. Чиновники компанії «Подорожі у Часі, Інкорпорейтед» дурнями не були. У голову кожного, хто вирушав у подорож, ставили психологічний блок. Тож ніхто просто фізично не міг розповісти людям Минулого ні про час і місце свого народження, ні про будь-які інші подробиці майбуття. Минуле і Майбутнє повинні бути захищені одне від одного. Лише з таким психологічним блоком було дозволено подорожувати у часі без нагляду. Майбутнє повинно бути захищене від будь-яких змін, що їх могли спричинити подорожани у минуле. Навіть якщо Сьюзен запрагла би цього всім серцем, все одно не змогла би розказати тим щасливим людям, що внизу на площі, хто вона така і як їй скрутно тепер.