Кевин Барри - Місто Боуган

І казали в Боугані, що Ґант правив справедливо.

Він спинився хильнути смолистої кавуні біля головного входу до Жовтого дому. Подавав її якийсь вправний карлик з ліцензованого кавомобіля. Ґант заворожено спостерігав, як карлик меле зерна, засипає у стару машину, ставить білу чашечку під носик. Карлик теж видавався знайомим — приплюснутий лоб, боксерський ніс, навдивовижу чуттєві губи. Ґант готовий був заприсягнутися, що ліцензію на цей хромований мобіль тримав свого часу ще батько цього карлика. У Боугані справжня тяглість поколінь. Він випив кавуню залпом і стрепенувся. Подякував, заплатив, звів брови від гіркого смаку й визирнув у жовтневий ранок. Мартини шаленіли на бруківці при доках.

Щось із тими чайками не так, це всі знають. У їхніх очах горить безумство, вони шугають до землі з неперекладними, сповненими зла криками. Боуганські мартини — тупі мудаки. Як же він за ними скучив. Він сміявся вголос і був готовий розплакатися, спостерігаючи, як ранковий вітер жбурляє птахів по небу, але ніхто на нього навіть не озирнувся — і так ясно, що психів у Жовтому домі завжди доста.

Ґант рушив до Димопільського мосту, вийняв із кишені клапоть паперу й розгорнув. Цей почерк — великі, нервові, дитячі літери — за роки не змінився, й каракулі склалися в оці слова:

Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей».

Там Ґант мусив зустрітися з дівчатком. Добрий час обрали для зустрічі — він розчиниться в юрмі. Він пам’ятав, що Димопіль о такій порі чорний. Останні зміни на бійнях і пивоварнях саме закінчуються. Боуган бодяжить сосиски, й Боуган бодяжить пиво. Ми ж, урешті, стоїмо на широті коло шістдесяти градусів, зими тут люті, без внутрішнього вогню не вижити, а який же внутрішній вогонь без м’ясної дієти й питва рікою? Хай би під яким кутом стояли стрілки годинника, фабрики працюють, а серед робітників побутував звичай рушати після зміни у Допіль — трошки розвіятися. Хлопаки з броварень бредуть у світанковій імлі з задурманеними за цілу ніч від хмільних випарів очима, а тим часом хлопчаки з бійні від зорі до зорі вовтузилися по пахви у крові, завантажуючи вози м’ясникам із манівцівського ринку, аж ось ті вози нарешті покотилися масною бруківкою, везучи свою криваву кладь:

Гляньте, ось облуплені голови овець, ось жилаві окости свиней, ось лискучі підноси печінок і селезінок, реберець і нирок, легень і язиків — м’ясоїди в душі і серці, ми, боуганці, з’їдаємо все, до останньої крихти.

Ґант, чоловік широкоплечий, згорбився на ранковому холоді. Ричання приреченої худоби линуло, як трубний клич, — обори тягнуться ген уздовж берега. Ґант переступив через рівчак, у якому пінилася свіжа кров.

І як, питається, чоловікові мислити цивілізовано в такому місті? — спитав себе він.

Він не підводив погляду. Не час нюні розпускати, він має діло. У нього було таке лице, на якому прикмети віку легко проступають і легко відступають. Інколи виглядав як хлопчик, інколи — як ветхий старець. Норов у Ґанта ще той, хоч п’явок став. Настрій аж зашвидко змінюється. Звідси й його обережність. При ньому був міх густого вина. Він відкрутив кришечку і сьорбнув життєдайного пійла, як ліків. У Ґантові, звісно, текла кров пайкі [4] Пайкі — зневажлива назва ірландських мандрівників, пейві, кочової етнічної групи, що мешкає здебільшого в Ірландії. , навіть ім’я про це свідчило, ну але хто ж у цьому місті не має в собі тої крові. Ви тільки подивіться на нашу поведенцію — горбимося, крокуємо войовничо, туманні очі кольору ліщини — добропорядних офіцерів з таких не буде. Раз ми вже заговорили про кості, то в Ґанта кості старі. Він був на п’ятдесят років ближчий до раю, ніж при народженні.

А життя все котилося вперед і котилося.

Червонолиці юнаки сунули розсміяними парочками і щасливими трійками до пішохідного мосту. Боуганські панове зазвичай приземкуваті і кремезні, міцно стоять на ногах. Димопіль — їхній понурий рай. Тут є одна приказка про чоловіка, який котиться вниз:

Ото, кажемо ми, йде хлопака вже до Допільського мосту.

Горбатий міст збудовано з вапняку з Великої Пустки. Ґант ступив на нього, і зійшов до найвищої точки над чорною водою, над млосним плином річки Боуган, і спустився в Димопіль. У кожного району — свій упізнаваний дух, своя мелодія, і в нього серце стислося й душа раптом затрепетала не в такт, як буває, коли ступаєш у цю дільницю.

Димопіль розрісся своїми генделиками, своїми макаронними, своїми салонами, де лоскочуть п’яти. Своїми вогкими монопольками, своїми фетиш-студіями. Своїми стрілялками та хвойдарнями, своїми букмекерськими. Всі вони тісненько тулилися одне до одного на вузеньких вуличках. Старі похилені димарі шалено шкірилися на кутні проти ранкового неба. У світанковому присмерку вулиці наповнилися знайомими обличчями. Ґантові раптом здалося, ніби він ніколи нікуди звідси не йшов. Може, він ще й вкурить всі тутешні комбінації. Може, та дівчина з роду Цзинь усе йому пояснить.