Владимир Аренев - Душниця

Натовп зібрався за півхвилини. Сашко дозволив кожному потримати ніж у руках, але щоб обов'язково із закритим лезом! Він раптом усвідомив, що не тільки новенька із Сидоровою та Гордійко повертатимуться зі столовки. Дехто з учителів теж.

Але ризик був того вартий.

Спершу Сашко помітив кульку — та майнула над головами ґав, наче теж хотіла поглянути, що відбувається.

— О, Турухтуне! — поблажливо посміхнувся Курдін. — Чим вихваляєшся? — Він посунувся, щоб новенькій було краще видно. Вона стала поряд із ним, і Сашко зрозумів: поблизу немає ані Сидорової, ані Гордійко. Це з Курдіним вона ходила до столовки!

— Ножик, либонь, зламаний. Ану, дай-но. — Курдін покрутив, розглядаючи, корпус, потім висунув лезо. Пошкрябав нігтем. — Тьмяне якесь. Де взяв?

— Дід подарував.

— Ді-ід!..

— І лезо там нормальне, ти, диви, обережніше, не поріжся.

— А можна мені? — попросила новенька.

Попросила, дивлячись на Сашка.

Йому здалося: в грудях наче невидимі двері прочинилися й звідти ринув потік свіжого повітря, запахло світлом, лісом, веселкою. Сашко кивнув, усміхнувся, знову кивнув, не відводячи погляду від її зеленавих очей.

Вона усміхнулась у відповідь.

Сашко потягнувся за ножиком, щоби дати їй, і уявив, як доторкнеться до неї теплою долонею, а вона, може…

Але цієї миті гримнув дзвінок.

— Ой, у нас же ж літра! — аж підскочила Жирнова. — Контрольна! Ой!

Літератич був дядьком хорошим, але надміру суворим. Подейкували, що він навіть до туалету по годинах ходить.

Усі рвонули до сходів, і Курдін теж. Із Сашковим ножиком у кулаці.

Сашко підхопив незакритий портфель і помчав за Курдіним, перестрибуючи одразу через дві сходинки.

— Гей! Ану поверни!

Курдін наддав ходу. Вони влетіли на поверх, загримали коридором.

— Віддай!

Черговий на поверсі, позіхаючи собі на стільці, провів їх байдужим поглядом. Після дзвінка таке коїлося всюди, особливо на підступах до кабінету Літератича.

— Курдін!!! Поверни!

Вони саме пробігали повз учительську. Курдін нарешті обернувся, паскудненько посміхнувся Сашкові та швиргонув йому ножик. Той ковзнув по паркету, хтось із бігунів мало не наступив, інший зачепив і відфутболив убік.

Сашко, не відводячи погляду від ножика, кинувся навперейми.

— Турухтуне! Це що, по-твоєму, хокей? Ти на стадіоні? — Перед учительською стояв, розгнівано блимаючи окулярами, сам директор. — Ану ж бо… — він нахилився і підібрав ножик раніше, ніж Сашко встиг усвідомити весь масштаб майбутньої катастрофи. — Це що? Він твій? Курдіне, а ти чому мовчиш?

— Та я ж нічого, Євгенію Маркичу, — Курдін розвів руки так, щоби виставити про людське око дідусеву кульку. — Турухтун дав подивитися, це його.

— От і повернув би йому. Нащо на підлогу кидати?

— Я не навмисне, Євгенію Маркичу! Так вийшло!

Директор подивився на обох, нахмурив вузькі, схожі на шрами, брови.

— Ну добре, ходіть. Потім поговоримо.

І сховав ножик у кишеню.

Контрольну Сашко завалив. Із трьох запитань на одне відповідь списав у Грищука, другу вигадав сам, просто аби хоч щось відповісти. До третього добратися не встиг — Літератич звелів Жирновій збирати аркушики.

Урок слухав абияк. Уявляв собі, що буде ввечері. Зробив дідусеві подарунок, еге ж. Хотілося провалитися крізь землю, здохнути. Потім згадував, як дивилася новенька, як вона усміхалася, — і сам усміхався; нічого не міг із собою вдіяти. Було і соромно, і солодко водночас.

На уроці вголос читали «Легенду про Душепивцю». Коли дійшла черга до Сашка, він машинально почав із місця, на яке вказав йому Лебідь. Читав теж машинально, думав про своє.

— «І от помітили люди: у фамільних душницях та на погостах коїться щось лихе. Бувало так: спочила людина років десять тому, а міх з її душею виглядає, наче минули вже не роки, — віки! Наче вивітрилась вона, видохлася начисто.

До кого лишень не зверталися! Зазивали святих отців, щоб ті душниці заново освятили, доблесних лицарів, щоби несли сторожу біля входу на погости!.. Нічого не допомагало.

Підозрювали у лихих намірах погостових, але ті самі переполохалися так, що годі описати. Говорили, ночами долинають із душниць звуки, від яких кров холоне в жилах. Зачувши їх, собаки забивалися під лави, а люди божеволіли. Один священик тричі переночував у фамільному склепі барона на прізвисько Впертюх. Після першої ночі його знайшли посивілим, після другої — осліплим, після третьої не знайшли взагалі, скільки не шукали.