Владимир Аренев - Дикі володарі

Пані Марта, яка було задрімала, скинулася й, не відкриваючи очей, промурмотала:

— Звичайно, звичайно, я саме збиралася сказати те ж…

У ній щось скрипнуло, дзвякнуло — вона знову заснула.

— Одним словом, — продовжувала господарка, — кожен мусить займатися своєю справою. Розумієте, своєю! Але цього мало, от де притичина. Не досить просто виконувати свою роботу — потрібно ще й робити це так, щоб… щоб…

Стару іноді заїдає — і вона здатна відключитися на кілька хвилин, завмерши статуєю з музею воскових фігур. От як зараз.

Я тихенько відсунув стілець і підвівся. Ніколи не знаєш, скільки часу пані Джессика перебуватиме в ступорі. Щоправда, останніми тижнями з нею подібне траплялося частіше й частіше, так що мені залишалося тільки сподіватися, що встигну.

У вітальні кілька дверей — я вибрав розташовану в дальньому кутку, праворуч. Наскільки мені було відомо, за нею, у довгому вузькому залі, стара тримала свої акваріуми. А в протилежному кінці «рибної кімнати» був ще один вихід, до сходів, що веде нагору, в спальні покої пані.

У залі я був один-єдиний раз, коли господиня, у неймовірному нападі великодушності, дозволила мені насолодитися видовищем її вихованців. А дальніх дверей я не примітив тоді, тільки пам’ятав за кресленням будинку, де вона знаходиться. Я взагалі здатний із закритими очами намалювати план будь-якого будинку в долині — змусили вивчити, коли брали на роботу. Правильно, до речі, зробили, спасибі їм велике. Тільки б встигнути ще.

«Рибна кімната» захоплює уяву. Уздовж стін вишикувалися й блискають усіма кольорами стелажі з акваріумами. І кого там тільки немає! Золоті рибки (у тому числі й особливо любимі пані Джессікою «кінські хвости»), цихліди, мініатюрні щучки, сомики… Біля дальніх дверей навіть виявилася парочка акваріумів з піраньями. Але в мене не було часу стояти, роззявивши рот, і видивлятися на тутешню пишноту. Сходами я піднявся нагору й увійшов до спальні старої.

Чому саме сюди? чому не помчав на веранду, не заглянув на кухню? — напевно, інтуїція. Складно пояснити, не можу. Не в тім річ. А в тому, що я не помилився.

Спальня пані Джессіки в порівнянні з тієї ж таки вітальнею особливого враження не справляє. По-перше, не настільки вражає несмаком, як вітальня, по-друге, не така велика: середніх розмірів ліжко, тумбочка з лампою, шафа в стіні — ось і все. Нічого, повторюю, особливого. Однак я завмер на порозі, немов у мене, як і в господині, стався ступор. І було від чого.

На ліжку лежав хлопчик років шести-семи, світловолосий, пристойно одягнений — одразу видно, із заможної родини. Тільки цікаво було б довідатися, як ця родина допустила, щоб дитина з’явилася в долині!.. І що мені тепер робити, скажіть на Бога?

Я не придумав нічого ліпшого, ніж розбудити хлопчика. Тихенько підійшов, обережно торкнув за плече й зробив крок назад, щоб не налякати дитини. Він піднявся, сонний, скуйовджений, із червоним відбитком долоні на щоці. Поглянув на мене, як на примару, оглянувся — видно, у пошуках господарки.

— Хто ви такий? — запитав трохи розгублено. — Ви ж тут не повинні бути. А, зрозумів! Ви — листоноша, який приїжджає раз на тиждень, так?

— Ти вгадав, друзяко. Я листоноша. А от ти ким будеш?

Він відразу посмутнішав, шморгнув носом, але відповідати не став. Довелося повторити запитання:

— То хто ти? І звідки, га?

Він не квапився зізнаватися. Тому й не встиг. Двері за моєю спиною скрипнули, і я обернувся, заздалегідь знаючи, кого там побачу.

Багато разів подумки уявляв собі ситуацію, коли пані Джессіка нападає на мене, а я обороняюся. Повірте, нічого обнадійливого в тих картинах не було.

Стара стояла у дверях і насторожено поглядала то на мене, то на хлопчика. Потім ступнула в нашу сторону, і я відчув, як напружуються її м’язи, сплетені з металевих мотузків («Господи, цілком можливо, з чогось іншого, але такого ж міцного!»). Я випрямився, закриваючи собою хлопчика — ні, я не герой, просто так вийшло. Це, якщо хочете, мій обов’язок.

Але хлопчисько вийшов наперед, легенько позіхнув і буденним тоном запитав:

— Пані, скажіть, будь ласка, котра година?

Стара зупинилася.

— Ти спав зовсім недовго, — сказала вона. — Не турбуйся, онучку.

— Розумієте, не хочу спізнюватися, — пояснив хлопчик. — Інакше влетить.

Тут він запнувся, начебто вирішив, що сказав зайве, і зовсім не те, що хотів сказати насправді.

— А?..

— Подарунок уже чекає тебе, — повідомила пані Джессіка, і клянусь, у її голосі звучала непідробна ніжність! Ніби він і справді був її онуком! — Я написала на аркуші, як саме потрібно за ними доглядати. І дам журнал — почитаєш.