Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо

Ебіґейл Сервіс, «Спогади однієї матері».

Останні гості загаялися майже до світанку. У напівпідвальних приміщеннях цілу ніч працювали слуги, які прибирали після бенкету, допиваючи за роботою рештки вина. Спека, втома та випивка призвели до того, що кілька з них посперечалися між собою, а потім ще й побилися на кухні.

фон Дреле, там само.

Кілька разів я чула, як приглушеним шепотом люди казали: коли під дверима об’явилася сама смерть, влаштовувати такі-от веселощі не годиться; либонь, у такий час що скромніше світське життя, то прийнятніше.

«Збірка листів Барбари Сміт-Гілл, написаних у воєнний час», за ред. Томаса Скофілда та Едварда Морана.

Ніч поволі минула; настав ранок, і Віллі стало гірше.

Кеклі, там само.

Вчора біля третьої над’їхала чимала процесія, десь із двадцять екіпажів — стільки, що й місця їм уже бракувало. Їх ставили на траві перед будинками, навскіс — уже на цвинтарному ґрунті, попід огорожею. І хто ж, як ти гадаєш, вийшов з катафалка? Сам містер Л., якого я впізнала, бо бачила вже портрет, — але гірко зігнутий і на вигляд страшенно сумний, його мало не вели, так, схоже, не хотілося йому входити до тієї печальної місцини. Сумної звістки я ще не чула і на мить спантеличилася, та вже невдовзі все прояснилося. Я помолилася за хлопця і за всю сім’ю: у газетах багато писали про його хворобу, й ось який нещасливий був у неї кінець. Наступної години екіпажі знай під’їжджали, й вулицею не можна було вже ні пройти, ні проїхати.

Весь той натовп зник у каплиці, і зі свого відчиненого вікна я чула, що там діялося: музику, проповідь, ридання. Потому люди почали розходитися, а екіпажі — роз’їжджатися, деякі позчіплялися, і їх треба було розчіпляти. На вулиці і на травниках перед будинками залишився після них страшенний безлад. А сьогодні, ще однієї дощової і холодної днини, десь біля другої, до брами цвинтаря під’їхав лиш один не вельми великий екіпаж, і з нього знову вийшов президент, цього разу у супроводі трьох добродіїв: одного молодого і двох старих. Біля брами їх зустрів містер Вестон зі своїм молодим помічником, і вони всі подалися до каплиці. Незабаром можна було побачити, як помічник і ще хтось перекладають на ручний візок невелику домовину, а потім той сумний гурт рушив у напрямку північно-західного кутка цвинтаря; попереду котили візок, позаду важко крокував президент зі своїми супутниками. Схил там доволі крутий, дощ не вщухав, тож усе це злилося в результаті у достоту химерну суміш безрадісної меланхолії та безмірної незграбності, адже помічники насилу втримували ту домовину на візку, а ціла процесія, ба навіть сам містер Л., мусила тим часом дріботіти маленькими кроками, щоб утриматися на ногах на ковзкій від дощу траві.

Так чи інак, те бідолашне дитя, юного Лінкольна, виявляється, там за дорогою і залишать, хоч у газетах писали, буцім його мають тут-таки відправити назад до Іллінойсу. Їм позичили місце у склепі судді Керролла, й ти тільки уяви собі, Ендрю, який це біль: залишити свого любого сина поміж тим холодним камінням, ніби якогось птаха з перебитим хребтом, а самому податися геть.

Сьогодні видався тихий вечір, дорогий брате, і навіть Крік шумить начебто тихіше, ніж звичайно. Допіру вийшов місяць, освітив камені на цвинтарі — і на мить здалося, мовби на землю там зійшли ангели найрозмаїтіших кшталтів та розмірів: огрядні ангели, ангели завбільшки з собаку, ангели верхи на конях і т. д.

До всіх тих померлих я вже давно звикла, і вони, зізнаюся, складають цілком прийнятне товариство — там, у своїх оселях із землі та холодного каменю.

«Вашингтон воєнного часу: листи Ізабелі Перкінс періоду Громадянської війни», укл. та ред. Неша Перкінса ІІІ (запис від 25 лютого 1862 р.).

Отже, президент залишив свого хлопчика у позиченій могилі і подався далі працювати для країни.

Максвелл Флеґґ, «Лінкольн: історія для хлопців».

Знайти місце, ще більше сповнене миром чи красою, ніж те, де була розташована ця могила, навряд чи вдалося б; крім того, пересічний відвідувач цвинтаря не мав жоднісінького шансу бодай і випадково туди поткнутися, бо то була остання могила ліворуч у найдальшому закутку, на вершині стрімкого пагорба, який майже прямовисно опускався до Рок-Кріку. Знизу долинав приємний шум бистрої води, а супроти неба темніли міцні й голі тієї пори лісові дерева.

Кунгардт і Кунгардт, там само.

У ранній юності я з’ясував, що маю певну схильність, яка мені здавалася цілковито природною, ба навіть чудовою, але для інших — для мого батька, матері, братів, друзів, учителів, священників, дідусів і бабусь — ця моя схильність ані природною, ані чудовою не була; навпаки, вони вважали її збоченою та ганебною. Тож я карався і не знав, що маю робити: невже й справді треба цю схильність відкинути, одружитися і приректи себе на, скажімо так, постійне невдоволення? Я хотів бути щасливим (як на мене, щасливими хочуть бути всі), а тому зав’язав невинну — ну, гаразд, доволі невинну — дружбу з одним хлопцем у школі. Проте вже невдовзі ми збагнули, що жодної надії для нас немає, і відтак (опускаю тут деякі подробиці, і невдалі спроби, і намагання розпочати все спочатку, і щиро прийняті рішення, і порушення цих рішень — там-таки, в кутку… е-е, возівні, і таке інше) якось пополудні, через день чи два після однієї гранично відвертої розмови, коли Ґілберт заявив про свій намір «жити надалі правильно», я приніс до своєї кімнати різницького ножа й, написавши по записці батькам (основна думка: вибачте) і йому (я кохав, тож іду з почуттям повноти), присів над керамічною ванночкою і люто перетяв собі вени на зап’ястях.