Станіслав Лем: Соляріс

Поступово в наукових колах, особливо в тих, що належали до керівництва Інституту, «справа Соляріс» почала трактуватися як «справа безнадійна», тож серед них в останні роки залунали голоси, що вимагали скоротити дотацію на подальші дослідження. Про повну ліквідацію станції поки що ніхто не наважувався заговорити — це було б відвертим визнанням поразки. Хоч дехто в приватних розмовах і висловлював думку, що тепер найголовніше — цє якомога «з честю» припинити «аферу Соляріс».

Проте для багатьох, особливо для молодих, «афера» ця поступово ставала чимось на кшталт випробування власної вартости. «По суті,— казали вони,— йдеться про ставку, набагато більшу, ніж вивчення соляріанської цивілізації,— про нас самих, про межі людського пізнання». Певний час популярним був погляд (його старанно поширювали газети), начебто мислячий Океан, що омиває планету Соляріс,— це велетенський мозок, який випередив у своєму розвитку нашу цивілізацію на мільйони років, начебто це «космічний йог», мудрець, утілене всезнання, начебто він давно вже зрозумів марність усякої діяльності й тому на всі наші спроби налагодити з ним контакт відповідає мовчанкою. Та це був хибний погляд, бо живий Океан діяв — і ще й як! Щоправда, він діяв інакше, ніж уявляли собі люди: не будував ні міст, ні мостів, ні літальних машин, не пробував ні подолати простір, ні переступити його (що, на думку декого, було неоціненною перевагою людини перед ним). Зате він займався тисячократним перетворенням — «онтологічним аутометаморфозом» (уже чого, а вчених термінів на сторінках соляристичних праць не бракувало!). З другого боку, в того, хто наполегливо намагався осягнути найрізноманітніші відомості про Соляріс, складалося враження, що перед ним уламки інтелектуальних конструкцій, можливо, навіть геніальних, безладно перемішані з утвореннями, які є наслідком цілковитої глупоти на грані божевілля. Через те, як антитеза концепції «Океану-йога» виникла теорія «Океану-дебіла».

Ці гіпотези воскресили й оживили одну з найдавніших філософських проблем — проблему взаємовідношення матерії і духу, свідомості. Треба було мати неабияку сміливість, аби першому,— як це зробив Дю-Хаар,— визнати, що Океан наділений свідомістю. Ця проблема, котру дехто з учених відразу ж потрактував як метафізичну, стала темою майже всіх дискусій і суперечок. Чи можливе мислення без свідомості? І водночас чи можна процеси, які відбуваються в Океані, назвати мисленням? Чи можна вважати горою велетенський камінь, а планетою — велетенську гору? Звичайно, цими термінами можна користуватися, але нове співвідношення величин виводить на сцену нові закономірності й нові явища.

Проблема ця стала квадратурою кола нашої доби. Кожен учений з самостійним мисленням намагався зробити в скарбницю соляристики свій внесок; з’явилося чимало теорій, які стверджували, буцімто перед нами продукт дегенерації, регресу, що настав після фази «інтелектуального розвитку» Океану, буцімто Океан — насправді новоутворення, гліома, котра, зародившись у тілах колишніх жителів планети, роз’їла і поглинула їх, сплавивши рештки в надклітинну стихію, що вічно існує й самоомоложується.

Я зняв з пластикового столу прилади й книжки, розклав на ньому карту Соляріса і, спершись руками на металеві краї столу, почав розглядати її при білому, схожому на земне, світлі ламп. У живому Океані були свої мілини й глибини, а острови, вкриті нальотом вивітрілих мінералів, свідчили про те, що колись вони були його дном. А може, він регулював також процес піднесення над поверхнею і опускання скелястих утворень, занурених у його лоно? Це поки що лишалося таємницею. Я знов, як у дитинстві, коли вперше почув про існування планети Соляріс, був приголомшений величезними півкулями на карті, розмальованими різними відтінками фіолетового й блакитного кольорів.

Не знаю, чому, але все навколо раптом утратило для мене інтерес; навіть загадкова смерть Гібаряна і моє невідоме майбутнє видавалися мені тепер такими незначними; поринувши в споглядання цієї вражаючої карти, я забув про все на світі.

Окремі ділянки «живоутворення» було названо іменами дослідників, які присвятили себе їхньому вивченню. Роздивляючись глеємасив Тексалла, що омивав екваторіальні архіпелаги, я нараз відчув на собі чийсь погляд.

Я все ще стояв, схилившись над картою, але вже не бачив її, заціпенівши зі страху. Двері навпроти були забарикадовані ящиками й присунутою до них шафкою. «Мабуть, якийсь робот»,— подумав я, хоч досі не бачив у кімнаті жодного робота, а ввійти непомітно для мене він не міг. Відчуття важкого, непорушного погляду ставало нестерпним, пекло шкіру на потилиці й спині. Я мимохіть утягнув голову в плечі й щосили оперся на стіл; стіл зненацька повільно посунувся по підлозі. Я отямився і рвучко обернувся.