Марина Дяченко - Віта Ностра

Вона підкорилася, але не відчула олівця в затерплих пальцях. Вона кліпнула – і, втративши людське тіло, зависла посеред порожнього темного простору. Порожнього й темного. І тільки дві зірки дивилися згори – білі очі.

«Твоя воля. Твори. Звучи».

Наказ був такий владний, що їй одразу стало легко.

Це просто – як натиснути на вимикач у темній кімнаті. Зійдуться цифри на табло. Зійдуться прорізи, з’єднаються матриця й відтиск. І загориться світло в темряві.

– Звучи!

Вона затримала дух під гіпнотичним поглядом двох далеких зірок.

Тиша буває нестерпною – за мить до того, як Слово нарешті вирветься.

Темрява – за секунду до появи першої іскри.

На початку було…

Мовчання. Тиша.

На початку було…

– Ні.

Двоє жовтих очей присунулися ближче:

«Чому?!»

Жити – значить бути вразливим. Од нестерпного пекла відокремлює тоненька стінка мильної бульбашки. Лід на дорозі. Невдалий поділ старіючої клітини. Дитина підбирає з підлоги таблетку. Слова чіпляються одне за одне, шикуються, корячись великій гармонії Мови…

– У тебе все буде по-іншому. Твоя воля. Твоя влада. Хай завжди буде сонце. Я вірую у світ поза злістю. Хай розцвітають сто квітів… Ти – улюблене знаряддя Мови. Звучи!

Саша здригнулася від сили цього наказу.

– Ні. Бо для мене любити – означає боятися.

Там, в актовому залі, з екзаменаторського стола зірвався графин.

– Я пролунаю, і страх пролунає в мені – у Першому Слові. І вся любов, яку я несу, назавжди буде отруєна страхом. Я відмовляюся…

Розлетілися скляні друзки.

«Слово сказано».

«Кінець. Вона провалила».

«Вона провалилася».

«Незадовільно».

Порожній темний простір навколо Саші спалахнув безліччю зірок, і зірки обернулися золотими монетами. Тьмяні, важкі, вони полилися й затопили, загрожуючи залити з головою.

– Я відмовляюсь боятися!

У цю мить вона пролуналай зрозуміла, що звучить.

– …Валику? Зайчику?

Малюк заснув. Дихав важко. Кашляв уві сні й крутився з боку на бік. Жінка лежала поруч, просунувши руку крізь прути дерев’яного ліжечка, не відриваючи долоні від гарячої маленької голівки.

– Валюню… Маленький…

Друга половина двоспального ліжка була порожня. Холодні гладенькі простирадла.

Дитина знову зайшлася кашлем. Жінка заплющила очі, болючі, наче засипані піском.

До ранку ще кілька годин. Кашель. Плач. Довгі гудки в слухавці. «Абонент перебуває поза зоною досяжності»… Де він, що з ним? Коли повернеться? Чи повернеться взагалі?!

Тихо скрипнула паркетина під босими ногами.

– Хто… хто тут? Хто це?!

Крок. Ще крок. Жінка сидить на ліжку. Дивиться в темряву. Здригаються плечі під тонким махровим халатом.

– Це я.

– Саша?!

– Я поки що повернулася не до кінця. Я тобі снюся.

– Сашуню…

– Мамо, я повинна тобі сказати одну важливу й секретну річ. Послухай! Я люблю тебе. Завжди любила й завжди любитиму…

Дитина глибоко зітхнула – і задихала рівніше.

Уранці, коли чоловік повернувся й одімкнув двері своїм ключем, вони спали пригорнувшись, – малюк, мокрий од поту, але з матовим прохолодним чолом. І жінка – схудла, бліда, зі слабкою усмішкою на губах.

Темрява.

«Спочатку було Слово».

Повільне обертання.

«І світло в пітьмі сяє, і пітьма не огорнула його».

Світний пил складається в пласку срібну спіраль з двома м’якими рукавами.

– Не бійся.