Володимир Винниченко - Сонячна машина

— Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.

I знову стулює уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрiє пiт. Мокрiє вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.

Князь задумливо ставить палицю мiж свої гострi колiна, кладе на неї обидвi свої руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спирає погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.

Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розглядає князя. Часом вiн скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з'являється, то зникає нiжно-синiй круглий знак.

Князь замовкає. Руки йому спiтнiли, але вiн не витирає їх, бо знає, що вони тремтiтимуть.

Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.

— Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?

Князь не зводить очей iз своїх мiцно, до болю складених на палицi рук.

— Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.

— Так-то воно так, та… Гм!

I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчується добродушними, одверто веселими iскорками очей.

— Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?

Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.

На екранi часто, настiйно починає стрибати цифра 7.

Мертенс бере олiвець i щось закреслює в товстому блокнотi.

Потiм надушує гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiдає, як сидiв.

— Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.

Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.

I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:

— Ваша влада дужча за всi закони…

— Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.

Жовтий олiвець виприскує з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий усмiх i ховається.

— Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.

I Мертенс здiймає руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись.

Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса.

— Ми… противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як… смерть. Бо ви самi знаєте, що ваша вiдмова… смерть для мене й для мого сина.

Мертенс спокiйно накриває очi важкуватими повiками, знову обiймає пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно говорить:

— Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.

Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що здається старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить — десь пiдло нашiптує надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?

— I ми пiдняли її! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!

I Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.

— Але ви, ви не признаєте. Мрiєте вернути колишнє, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?

Князь скоса зиркає в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собi, тiшиться, губу зако-иилює, громом гримить.

— Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть?

— Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя… мого й мого сина. Ну, я вас… благаю!

I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, i одвертає голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями.