Алексей Бобровников - Повість про нещасних марсіян

Тільки Лорі, здавалось, не дуже був радий цій подорожі. Чи не краще було б спокійно сидіти вдома з улюбленими книжками?

— Я не маю охоти їхати далі, — жалібно почав він, коли машина зупинилась на забитому машинами перехресті. — Прикро марнувати час на пусту балаканину. Вони й без мене добре обійдуться. — Лорі показав на чорну машину, що захрясла трохи позаду. — Цікаво було б одурити отих хлопців.

— Справді, це не завадило б, — посміхнувся Джо.

— Ніхто не помітить мене в юрбі.

— Якби не твої звички… — сказав Тед.

— Їй-богу, — запевнив Лорі, — подихаю свіжим повітрям і повернусь додому.

— Ну що ж, — Тед запитливо глянув на Джо, — давай!

Обоє з заздрістю дивилися вслід Лорі, поки той не зник між натовпом.

— Хоч би він чого не накоїв, — занепокоєно сказала Бетсі.

— Не турбуйся, — відповів Тед. — Лорі дивак, але саме настільки, щоб внести пожвавлення в наше діло. Без нього всім уже давно б здалося, що марсіяни нудні люди…

Машини рушили з місця і довгою низкою поповзли через міст.

— Ти не можеш собі уявити, який був вираз їхніх фізіономій, коли вони помітили, що тебе нема! — сказав Тед, заходячи до кімнати. — Особливо у рудого.

Лорі перестав розглядати своє підборіддя і відклав люстерко:

— Мені здалось, що появилось кілька волосинок.

— На тебе впливає весна, — буркнув Джо.

— Це просто сажа. В цьому місті нею хоч греблю гати.

— Ти, мабуть, провів час краще за нас, коли не встиг навіть умитися.

— Не дуже нудився. На сусідній вулиці мене пізнали хлопчаки, вони збіглися з цілого кварталу. Я поспішив додому. І, певно, нудився б більше, ніж ви, коли б не ці хлопці…

— Ти привіз їх сюди?

— Ні, — сказав Лорі. — Коли я повернувся, два милі хлопчики поралися тут, наче у себе дома.

— Тут? Які хлопчики? Тобі не двоїться в очах?

— Я не знаю, як вони зайшли. Двері були замкнуті. Моя поява їх дуже здивувала, потім той, котрого називали Рой, тицьнув мені пістолетом сюди, — Лорі показав на середнього ґудзика на піджаку, — попросив сісти і сидіти спокійно. Вони перекидали все догори дном. Я пояснив, що ми вважаємо за краще тримати своє добро в голові, але вони не дуже йняли цьому віри й забрали з собою гору паперів. По-моєму, нічого істотного, крім моєї статті про марсіянську літературу. Її доведеться писати наново.

— Ти молодець! — сказав Джо. — Тобі довелось прибирати кімнату після тих свиней?

— Звичайно. Виходячи, вони попередили, що я зможу зчинити галас не раніш як за десять хвилин. Коли вони відійдуть на пістолетний постріл. Я сказав, що кричати не збираюсь, і запропонував їм віскі. Але вони чомусь не пили.

Ця пригода не дуже схвилювала марсіян. Більше завдавав клопоту їхній бюджет. Після швидкоплинної, запаморочливої слави їм не хотілося зголошуватись на запрошення всяких видовищних установ, котрі тепер, як і пророкував Майк, одні ще цікавились марсіянами. Усе ж довелось згадати про вигідну угоду, укладену колись з однією кінофірмою. Вона могла б виручити їх ще на деякий час. Найближчими днями студія розпочинала виробництво багатосерійного бойовика за давно забутим романом Бероуза, і марсіяни мали їхати, щоб узяти участь у зйомках.

Ця робота, якщо вона вийде вдала, могла знову збудити цікавість громадськості до марсіян.

Клопоти, пов'язані з від'їздом, трохи відвертали від похмурих думок. Напередодні від'їзду, коли Тед і Джо переглядали якісь папери, до кімнати зайшов Лорі, який, як завжди, вештався в холі, теревенячи з дівчатами та заводячи підозрілі, на думку Джо, знайомства.

— У вестибюлі зранку стовбичить Амалія, — повідомив він, дихаючи на друзів п'яним перегаром.

— Лихий би її вхопив! Надто вже часто вона тут крутиться! — сказав Джо, відмічаючи щось олівцем. — Скучила за тобою?

— Я б не казав про неї, коли б…

— Ну, що там за «коли б»?

— Коли б вона не обкручувала там Бетсі.

— Бетсі? — спитав Тед, відкладаючи аркуш.

— Вони воркують, мов дві голубки. Тед на хвилину задумався.

— Лоріан, а чи не сходити тобі вниз, щоб трохи розважити її?

— Кого? Бетсі?

— Ти скільки випив?

Лорі винувато дивився на друзів.

— Лоріан, — переконливо мовив Тед, — іди вниз і не входь сюди, поки не з'ясуєш, чого їй треба.

— Я ж і хотів про це сказати, — ображено відповів Лорі і поспішив до дверей.

Увечері Тед запитав Бетсі:

— Ти, здається, познайомилась із міс Олсоп?

— Вона дуже мила. Згадувала ваші перші уроки. Смішно розповідала про Лорі. — Бетсі усміхнулась.