Він не витримав і вибовкав про свою образу Дімкові. Той довго мовчав, потираючи кінчик носа, а потім розповів свою власну пригоду цього літа у таборі, і Влад відчував мовчазний напад вдячності до друга, який відповів відвертістю на відвертість. Те, що Дімка вигадав добру половину жалісливих подробиць, значення не мало.
«Може, створити клуб дівчатоненависників», — запропонував Дімка, і Влад задумався. «Ти знаєш, — сказав нарешті, — це якось несолідно. Років в одинадцять я насправді терпіти їх не міг… А тепер я їх жалію. Це ж треба — так перейматися через якихось трьох дуреп!»
«А уяви, — сказав Дімка, — що йдеш ти зі своєї Ізою, а в неї, приміром, одна нога коротша за другу… Йдеш, а тут стоять Зозуля із Клоуном і хихотять… Що б ти подумав?»
«В мене, по-твоєму, одна нога коротша за другу?», — обурився Влад. «Ні, — сказав Дімка, — це я так, для прикладу…»
Уночі Владові наснилася Іза — уві сні він усе брався виміряти, чи однакової довжини її ноги. Ноги були дуже довгі, кравецької стрічки-сантиметра не вистачало, Влад починав із п’яти й міряв, піднімаючись усе вище й вище, але Іза вислизала, начебто намазана милом, і кричала, щоб він забув номер телефону…
Через три дні після інциденту в скверику мама сказала:
— Хтось дзвонив і мовчав у трубку. Може, це тобі?
Влад знизав плечима. Майнула квола думка, що, либонь, це Марфа Чисторій вирішила в такий спосіб нагадати про своє існування…
Ще через два дні, увечері, коли Влад зовсім уже зібрався спати і дочитував останню сторінку на сон прийдешній, телефон задзвонив знову.
Влад не любив пізніх дзвінків.
— Привіт, — тихо сказала Іза.
Влад не повірив власному вухові, лівому, до якого притиснена була слухавка.
— Ти в мене свої шахи забув, — вже просто прошепотіла дівчинка.
— Я їх тобі дарую, — повідомив Влад і зібрався було покласти трубку, але чомусь цього не зробив.
— Загалом, я занедужала, — додала Іза так тихо, що звичні телефонні шерехи майже заглушили її голос. — У мене це… з тиском… Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…
— З яким тиском? — запитав Влад роздратовано. — Який тиск, тобі що, сто років?
Іза нічого не відповіла, тільки зітхнула.
— Ну, добраніч, — підсумував Влад.
— Добраніч, — ледь чутно відгукнулася Іза.
* * *
Наступного дня була неділя. Увесь ранок Влад вилежувався в ліжку й міркував.
Що він, по суті, знає про дівчат? Крім того, що вони носять сукні, підмальовують вії й у середньому вищі за пацанів на півголови?
Сякі-такі знання підказують йому, що дзвінок Ізи — нонсенс. Що це неправильно. Що вона не повинна була б телефонувати.
А може, він замало знає про себе? У світовій історії повнісінько ловеласів, які, здавалося б, нічим зовні не привабливі, скоряли серця найгордовитіших панянок — просто так, зі спортивного інтересу…
Влад не втримався і розреготався.
— Ти чого? — запитала мама.
— Уяви — дівчата жити не дають!
Мама стримано посміхнулася:
— Дивись мені…
От він і став дивитися.
Його, Влада, всі люблять. Дівчатка теж. Що в цьому дивного? Ось якби не любили — було б дивно. А так…
Пригадалося жалюгідне Ізине: «Загалом, я занедужала…»
Хотіла, щоб Влад її пожалів? Чи справді?..
«Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…»
Влад скривився. Йому зовсім не було шкода Ізу, ну, майже зовсім. Зате він знав: совість треба заспокоїти. Принести їй маленьку жертву, тоді не обурюватиметься, якщо Ізу справді кудись-там заберуть.
— Може, поснідаємо? — запитала мама.
— Я не хочу їсти, — сказав Влад. — Повернуся за годину.
— Знову дівчатка? — зачудувалася мама. — Ну-ну…
(Мама всерйоз була переконана, що Влад має колосальний успіх у дівчаток. Цю оману посилювали й дзвінки захворілих Владових однокласниць, які, проваландавшись кілька днів удома з застудою або грипом, обов’язково дзвонили Владові й вимагали — буквально вимагали! — щоб їм принесли домашнє завдання й допомогли зробити уроки. Правда, пацани в таких випадках теж дзвонили…
Добре, що весною хвороб у класі поменшало).
* * *
Ізині батьки були вдома. Влад бачив її батька вперше, та й матір лише вдруге або втретє.
Обоє мали не найкращий вигляд, у матері були запалені очі, Владові одразу ж стало шкода її — значно більше, ніж Ізу.
Влада довго тримали на порозі. Спершу йому пояснили, що дівчинка важко хвора й ніякого побачення не буде. Але потім у глибині квартири почувся Ізин голос — гучний, напружений, і за хвилину мати видала Владові розтоптані домашні капці й веліла йти за нею.
Читать дальше