Робер Мерль - Чоловіки під охороною

— Докторе Мартінеллі, це знімає з вас підозру. І я радий. Я й не вірив у вашу провину. Ваш психологічний профіль, який ми добре вивчили, свідчить про те, що ви не здатні на злочин. До побачення, докторе Мартінеллі!

Потім полісмен швидко біжить від мене. Та сказати «біжить» буде, мабуть, не достатньо: він просто зникає, наче провалюється крізь землю, і я лишаюся сам біля відчиненого сейфа, здивований, що мене не заарештували. Мур не сказав мені, чому моя фотокопія знімає з мене провину, а що він так швидко зник, то я не встиг у нього про це спитати.

Одначе мене дивує не тільки це. Коли я повертаюсь додому, мені телефонує секретарка з Білого дому: місіс Мартінеллі чекає на мене о тринадцятій годині в китайському ресторані. І не встигаю я сказати «так» або «ні», як секретарка кладе трубку.

Ця невимушеність, з якою Аніта призначила мені в такий спосіб побачення, розчулює мене, і я вирішую піти до ресторану. Навіть починаю шкодувати, що в суботу так грубо розмовляв з нею по телефону.

Колись ми з Анітою частенько ходили по «Йєнчінг-Паласу», та потім там стали майже постійно обідати китайці, які приїздять з Пекіна, і Аніта — а вона страждає на підозру, що за нею шпигують, — почала тягати мене до містера Твана. Цей, крім своєї гарної кухні, має ще одну перевагу: він щоразу пропонує нам на перше щось дуже смачне. І ось я застаю тут вишукано вбрану Аніту, що поважно сидить на червоному оксамитовому стільці; чоло її освітлює розмальований золотавими смужками ліхтарик. Я вибачаюся за спізнення, сідаю біля неї і починаю хвалити її шати. Але марно. Не знаю, хто це сказав, нібито комплімент завжди викликає зніяковіння у чоловіка й ніколи — в жінки. Аніта мовчки дивиться на мене своїми зеленими очима.

Невдовзі приходить узяти замовлення місіс Тван. Вона в чорній шовковій сукні з розрізом унизу, в якому видно литку її правої ноги. З губів місіс Тван не сходить усмішка. Місіс Тван незворушно записує наше замовлення на аркушику паперу. Потім згортає його, вклоняється нам і йде. Я не спускаю очей з розрізу на її сукні.

— Тебе знову зачарувала її литка? — питає Аніта.

Вона йде в наступ стримано, її зелені очі безжальні. Я мовчу. Я не збираюся схрещувати шпаги за литку місіс Тван.

— Яка несподіванка! — вигукує Аніта. — Звісно, я вже й не сподівалася тебе побачити. Думала, помру самотньою.

— Послухай, Аніто…

— Як, ти розмовляєш? А я вирішила, що ти більше не бажаєш ні бачити мене, ні чути, ні розмовляти зі мною! Чи я правильно повторюю твої слова?

— Аніто, прошу тебе…

— Ти просиш мене? Яке досягнення! Ось мене знову бачать, чують і навіть розмовляють зі мною!

— Та годі тобі!

— Звісно, я можу помовчати, якщо в тебе псується настрій, коли я розтуляю рота.

— Ні. Навпаки, я вважаю, що нам конче треба поговорити.

— Поговорити! З донощицею!

— Я маю тобі щось сказати.

— Ти викрив ще один донос?

— Угамуйся, прошу тебе, це дуже важливо.

— Для кого?

— Аніто, є. одна нова деталь.

— Я знаю твою нову деталь. Це — твоя брудна манера поводитись зі мною!

— Ця нова деталь тебе не стосується.

— О боже! Якийсь суперник!..

— Угамуйся, Аніто!

— Забудь про перевагу чоловіка над жінкою, докторе! Хоч ти й зневажаєш мене, а право висловитись я маю!

— Аніто, це ти сказала Мурові, що я зробив фотокопію з доповідної записки? Ти чи ні?

— Я, ваша честь! І в такий спосіб зняла з вас вину.

— Ти вже знаєш про це?

— Ну звісно. Мур повернувся з твого банку й подзвонив мені.

— І моєї фотокопії вистачило, щоб мене виправдати?

— Стривайте, шановний. Спершу вибачтесь!

— Вибачитись ще до того, як ти все поясниш?

— Еге ж. Бо яка користь із твого вибачення буде потім?

— Вибачаюсь.

Зелені очі втуплюються в мене. Вони анітрохи не заспокоїлись.

— Ральфе, — із запалом каже Аніта, — ти гидко розмовляв зі мною по телефону, страшенно гидко!

— Я вже вибачився перед тобою.

— О, як це легко! Сказав «вибачаюсь», і ми вже квити. Все залагоджено!

— О ні! — відповідаю я роздратовано. — Вибачаєш ти мені чи не вибачаєш, а тепер ми часто говоритимемо про цей телефонний дзвінок!

Приходить усміхнена місіс Тван, приносить тацю з чашками й тарілочками і розставляє їх на столі. Рухи в неї такі самі, як і усмішка: коректні, швидкі, легкі й витончено плавні, вони просто зачаровують відвідувачів ресторану.

Місіс Тван відходить. Моє вибачення не розвіяло остаточно Анітиного гніву, і тепер це роблять пиріжечки з креветками. Аніта жадібно їсть, і настрій у неї поліпшується.