Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Отже, інформація все ж таки «просочилась», і преса, яка не могла зі мною зв’язатися, не має в цьому сумніву: я, мовляв, інформацію розголосив, а сам утік. Звичайно, ніхто з журналістів саме таких слів не вживає. Їм досить написати, що я подав у відставку, а сам «зник».

Повернувшись о дев’ятій вечора додому, я телефоную своєму адвокатові Луїджі Фабрелло. В трубці лунає пронизливий крик:

— Де ж ти був?!

Не встигаю я навіть рота розтулити, а Луїджі вже знову викрикує:

— Мовчи! Я зараз приїду.

Через годину адвокат переступає мій поріг, брови в нього насуплені, чуб розкуйовджений, а на щоках — та цупка чорна щетина, яка справляє враження, ніби він ніколи по-справжньому не голиться.

— Тебе з хвилини на хвилину мають заарештувати, — каже Луїджі.

Розігравши цю сцену, він замовкає, вислуховує мене, а тоді разом зі мною пише, виважуючи кожне слово, заяву до газети «Нью-Йорк таймс». Потім він радить мені не телефонувати до завтра, поки з’явиться в газеті моя виправдувальна заява, Аніті і з серйозним виглядом виходить, прихопивши з собою текст заяви.

Але наступного дня, в суботу, я не встигаю повідомити Аніту про своє повернення. О восьмій ранку до мене приходять двоє полісменів, — добре, хоч Дейв іще спить, — і старший з них (він більше скидається на університетського професора, ніж на фараона) чемно запитує:

— Докторе Мартінеллі, я маю до вас тільки одне запитання. Чи правда, що ви, подаючи у відставку, зробили фотокопію своєї доповідної записки?

— Правда.

— Ви б не показали мені цю фотокопію?

— Сьогодні зробити цього не можна. Вона лежить у моєму сейфі в банку. А банк зачинений.

— Коли ви поклали фотокопію в сейф?

— Того дня, коли подав у відставку, — двадцять восьмого вересня.

— Відтоді ви хоч раз заходили до свого банку?

— Ні. Двадцять дев’ятого вересня я поїхав на Ямайку й повернувся звідти вчора ввечері.

Він поштиво хитає головою. Дивний фараон. Йому років п’ятдесят, очі за великими окулярами задумливі, чоло високе, обличчя добродушне, а манери просто-таки галантні.

— Гаразд, — каже він, — якщо ваша ласка, то в понеділок уранці ми приїдемо по вас і разом вирушимо до банку, щоб відімкнути ваш сейф. А поки що, докторе Мартінеллі, прошу вас залишатися до понеділка у Вашингтоні й не пускати до себе журналістів.

Вони виходять. Моєму обуренню немає меж. Цілком очевидно, що вони хочуть звинуватити мене в тому, нібито я, подаючи у відставку, зробив фотокопію своєї доповідної записки. Я розмовляв про це тільки з Анітою. Тепер стає ясно, що то вона зрадила мене.

Я знімаю трубку й набираю її номер.

— Аніта?

— Це ти, Ральфе?

Її радісний голос викликає в моєму серці щем. Та я похоплююсь і сухо, не підвищуючи голосу, заявляю:

— Я хочу сказати тобі тільки одне. Після доносу, який ти зробила на мене, я більше не бажаю ні бачити тебе, ні чути, ні розмовляти з тобою.

І кладу трубку. Ноги в мене тремтять, по щоках котиться піт.

Я проводжу суботу й неділю дуже погано. Прихід до мого дому того галантного фараона нічого доброго мені не обіцяє. Я майже певен, що в понеділок мене заарештують, і якби не порада Луїджі, то, мабуть, спробував би втекти з Дейвом із міста й десь сховатися. Я бачу жахливу несправедливість у тому, що сам-один намагався виконати свій обов’язок перед народом, і тепер жорстока рука закону загрожує мені розправою.

Не менш ошелешила мене й поведінка Аніти, а також те, як швидко й грубо я порвав з нею, не давши їй змоги щось пояснити. Ніяк не можу повірити, що вона зрадила мене, і дуже боляче переконувати себе в цьому.

Крім того, проїжджаючи на таксі в суботу пополудні центром міста, я побачив, як один чоловік раптом упав на тротуар. Цілком імовірно, що він був хворий на щось зовсім інше, а не на енцефаліт-16. Але я не попросив таксиста зупинитись. Рефлекс самозбереження переважив професійний обов’язок. Відтоді з думок мені не йде ця моя слабкість, і я не можу собі цього вибачити.

Нарешті настає понеділок, і о дев’ятій годині приходить старший віком фараон. Він люб’язно нагадує мені своє прізвище — Мур, — але потім мовчки сидить біля мене в автомобілі всю дорогу, поки ми їдемо до банку. Відімкнувши сейф, я подаю йому фотокопію своєї доповідної записки.

Полісмен гортає її, але не абияк. На клаптику паперу в нього зазначені певні сторінки, і саме ці сторінки він старанно роздивляється. На це йде хвилин п’ять, не більше. Потім він згортає теку й з привітною усмішкою повертає її мені.