Юрій Винничук - Ласкаво просимо в Щуроград

Раптом пролунав одчайдушний вереск. Коли ми підбігли, то побачили, що то кричить один з божевільних. Тіло його було геть обліплене щурами, він качався по землі і махав руками, наче вітряк. Я вихопив пістолет, але боявся стріляти, щоб не попасти в людину.

На щастя, надбігли інші божевільні й, кинувшись до товариша, почали голіруч ловити щурів і розривати їх на частини. Я отерп, бачачи, як вони топчуть щурів ногами, як цвіркає кров і лопають кишки.

Але тут скрикнула Віоля й почала стріляти. На нас з боку міста сунуло вже ціле щуряче військо. Я ліг на траву і стріляв лежачи. Таким способом кулі били поземно і одним пострілом можна було знищити кількох напасників. Кость шпурляв камінням, палками, всім, що під руки попало. Я втішився, коли побачив, що й божевільні похапали штахети і зайняли оборону на флангах. І якраз вчасно, бо щури вже насідали й з боків, усе ближче і ближче підступаючи до нас. Пістолетні постріли зупинити їх не могли. Врешті і я змушений був схопити дрючка та відбивати цю жахливу атаку. Віоля стріляла доти, доки не витратила всі кулі. За якусь хвилю вона з'явилася з вилами і взялася колоти наліво й направо. Божевільні билися спокійно, без паніки, так, наче ніколи й не втрачали глузду. Лише їхній покусаний товариш, якого їм вдалося врятувати, аж пінився від злості, то переходячи в наступ, то стрибаючи назад, а то раптом кидався у саму гущу й люто топтав напасників ногами.

Окремі щури самі стрибали на дрючки і по дрючках вибігали просто на руки, а інші проривалися аж до наших ніг і по ногах вибиралися на спину. Доводилося їх руками зривати з себе, при цьому ранячи пальці. Тим часом інші кусали вже за ноги.

— Відступаєм до річки! — гукнув я.

Це було наше єдине спасіння. Там, за річкою, можна сховатися в металевому трамваї.

Один з божевільних раптом упав, послизнувшись, і враз усе його тіло вкрилося щурами. Він боронився як міг, кусаючи їх зубами, шматуючи руками і чавлячи коліньми, але звестися не міг ніяк. Кілька божевільних підвели його з землі, але в ту ж мить і вони затанцювали на місці, зриваючи з себе тварюк.

Ми не могли їх покинути, але й помогти були безпорадні.

— Там є фарба! Фарба! — гукнула Віоля показуючи на хатку, звідки вона перед цим винесла вила.

— Фарба? Яка фарба? — здивувалися ми з Костем, бо ніби до чого тут фарба?

Тоді їй нічого не залишилося, як самій ускочити в хатинку й викотити пластмасову бочівку з фарбою. І лише тепер ми збагнули її ідею.

Я хутенько відкрив її і почав котити, випускаючи фарбу таким чином, щоб утворилося широке коло.

Кость і Віоля повтягали в коло божевільних. Щури не на секунду не послабили натиску, їх абсолютна не зацікавили мої маніпуляції, але сам я, звичайно, цікавив, і мені доводилося весь час відганяти настирливих хижаків.

Нарешті коло вималювалося. Бочівку я поставив і втягнув у коло. Тоді лише чиркнув сірником, і вогонь побіг довкруж нас, обсмалюючи щурів. Тепер ми могли спокійно зайнятися тими напасниками, що проникли в коло, а також допомогти божевільним. Та вони собі, зрештою, і самі незле раду давали, бо, не наражаючись більше на небезпеку, спритно позривали зі своїх спин і грудей щурів та потоптали їх ногами.

— Тепер давайте намочимо у фарбі наші дрючки, — сказав я, — бо коли згасне цей вогонь, то мусимо таки пробиватися до річки.

— Але спочатку обмотаємо кінці ось цим, — здогадався Кость, скидаючи халат.

Ми пошматували наші халати й намотали їх на дрючки собі й божевільним, а тоді намочили у фарбі. Потім я вимастив фарбою бочівку і ми з Костем, підпаливши її, викотили дрючками просто на щуряче військо. Почулося пронизливе вищання.

Вогняне коло поволі пригасало.

— Пора, — сказав я.

Запаливши смолоскипи, рушили ми до річки. Божевільні, на диво, хутко збагнули, що від них вимагається і справно задкували, штрикаючи в боки палаючими дрючками.

Це вже були не ті щури, що атакували нас удень на вулиці й перли на вогонь, мов скажені. Кращі їхні війська загинули, лишилася сіра маса, яка хоч і не позбавлена була хоробрості, однак не до такої міри, щоб кидатися безтямно у полум'я. Від смолоскипів вони відскакували, а хто обпікав писок, чкуряв наосліп куди подалі.

Таким чином ми дісталися річки. Щури, збагнувши, що у воді їм важко буде атакувати, розсипалися берегом і сипонули у річку, намагаючись дістатися берега раніше, щоб нас оточити.

Якби ми були самі, то це б їм ніколи не вдалося, але божевільні, хоч як ми їх підганяли, не дуже квапилися. Вода була тепла і вони час від часу пірнали в неї з головою, пирхаючи від задоволення. Декого доводилося волокти силоміць.