Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

Форд і Артур продовжували мандрівку лісом. Через кілька сотень ярдів від галявини вони натрапили на невеличку купку фруктів, яка лежала у них на шляху. Тут були ягоди, які виглядали ну зовсім як малина і суниці, а також м’ясисті фрукти, що дуже нагадували груші.

Досі вони намагалися обминати фрукти і ягоди, які потрапляли їм на очі, хоча дерева і кущі просто рясніли ними.

— Поміркуй, — говорив Форд Префект, — фрукти і ягоди на чужих планетах або їстівні або отруйні. Отож за них братися треба аж тоді, коли без них все одно доведеться помирати з голоду. Отак і треба чинити. Щоб вижити, космотуристам краще вже їсти солонину. В цьому весь секрет.

Вони стояли над купкою і розглядали її з підозрою. Вона виглядала такою апетитною, що їх аж засудомило з голоду.

— Погляньмо на це ось як… — сказав Форд, — е-е…

— Як?

— Я намагаюся розібратися в ситуації і знайти привід все-таки скуштувати цих фруктів, — сказав він.

Гладенькі і м’ясисті боки фруктів, що нагадували груші, аж світилися на сонці. А малина і суниці були такі відбірні і стиглі, що Артур не міг згадати, чи йому колись щось схоже потрапляло на очі навіть у рекламі морозива.

— Чому б не скуштувати їх, а вже потім подумати? — запитав він.

— Можливо, саме цього вони від нас сподіваються.

— Гаразд, а якщо поглянути на це з іншого боку…

— Твоя пропозиція непогана.

— Фрукти поклали тут для нас. Вони або їстівні, або отруйні, або вони хочуть нас нагодувати, або отруїти. Якщо вони отруйні і ми не їстимемо їх, вони попросту доконають нас у якийсь інший спосіб. Якщо не їстимемо, то програємо так чи інакше.

— Мені подобається хід твоїх думок, — сказав Форд. — Давай скуштуємо по одненькій.

Артур несміливо підняв з купки один фрукт, що нагадував грушу.

— Я часто згадував оповідку про райський сад, — сказав Форд.

— Гм?

— Едемський сад, дерева, яблука. Ти пригадуєш?

— Звичайно, пригадую.

— Ваш Бог посадив яблуню посередині саду і каже: «Робіть, що хочете, хлопці… ага, тільки не чіпайте яблук». Вони, на тобі маєш, з’їдають яблуко, а він вискакує з-за кущів і кричить: «Ось я вас і впіймав!» Але не було б великої різниці, якби вони і не стали чіпати того яблука.

— Чому б не було?

— Тому що, коли маєш справу з кимсь, у кого розумових здібностей вистачає лишень на те, щоб залишити на тротуарі капелюха з цеглиною всередині, то будь певен, що рано чи пізно вони своє візьмуть і на чомусь таки підловлять тебе.

— Про що ти говориш?

— Не зважай. Краще їж фрукти.

— А знаєш, ці місця чимось скидаються на сади Едему.

- Їж фрукти.

— Дійсно, тут дуже схоже на Едем.

Артур вп’явся зубами у фрукт, який нагадував грушу.

— Це ж груша, — сказав він.

Через деякий час, коли вони добряче під’їли, Форд Префект обернувся і гукнув.

— Дякуємо. Велике спасибі, - крикнув він, — ви дуже люб’язні.

І вони продовжили свою подорож.

Протягом наступних п’ятдесяти миль на схід вони і надалі час від часу знаходили на шляху дари, і хоча двічі чи тричі помічали між деревами аборигена, але прямих контактів більше не траплялося. Вони погодилися один з одним, що їм до вподоби плем’я людей, які чітко дають зрозуміти, що вони вдячні просто за те, що їх залишають у спокої.

Через п’ятдесят миль фрукти вже не з’являлися, бо тут починалося море.

Поспішати їм було нікуди. Отож вони збудували пліт і перебралися через море. Воно було порівняно спокійним, завширшки лише шістдесят миль, і морська прогулянка виявилася цілком приємною. Висадилися вони у місцевості, яка була принаймні такою ж гарною, як та, звідкіля вони прибули.

Коротше кажучи, хоч як це смішно, жилося їм вельми легко і привільно, принаймні доки їм не бракувало сил долати тягар безцільності своїх мандрів та ізоляції — вони вирішили ігнорувати його. Коли тяга до товариства стане надто великою, вони знатимуть, як задовольнити її, але наразі вони були вдоволені, що між ними і голгафрінчанами залишилися сотні миль.

Проте Форд Префект знову став частіше вмикати Субефірний сенсоматик.

І тільки одного разу він впіймав сигнал, але той був такий слабкий і доходив з такої неймовірної відстані, що Форд похнюпився ще більше, ніж від тиші у ефірі, яку після цього вже ніщо не порушувало.

Їм заманулося повернути на північ. Через кілька тижнів вони дісталися до ще одного моря, збудували ще одного плота і продовжили мандрівку водою. На цей раз їм було важче, клімат ставав холоднішим. Артур підозрював, що у Форда Префекта проявляються мазохістичні схильності: подорож ставала все важчою, і це додавало Фордові почуття мети, якої йому інакше дуже не вистачало. Він невтомно поривався вперед.