Фредерик Пол - Брама

— Робе, тебе ніхто й не змушує. Цікаво, чи розумієш, скільки ти всього досяг за ці дві з половиною години. Я пишаюся тобою!

Дивно, але я вірю йому, його чіпам, мікросхемам гічі, голограмам, хоча це й безглуздо. Проте мені стає добре.

— Ти можеш залишити кімнату в будь-який час, — говорить робот, підводиться і йде назад до свого м’якого крісла. Зіґфрід іде точнісінько як людина, ще й вишкіряється! — Однак, гадаю, спочатку слід тобі дещо продемонструвати.

Мої захисні ресурси на нулі, тому я лише відповідаю:

— Що саме, Зіґфріде?

— Ту іншу функцію, про яку я казав, Робе, — говорить Зіґфрід. — Ту, яку ми ніколи не використовували. Я хочу показати іншу пацієнтку з минулого.

— Іншу пацієнтку?

Зіґфрід лагідно пропонує:

— Робе, подивись у куток.

Я зиркаю — і бачу її.

— Клара!

Щойно її побачивши, я зрозумів, звідки Зіґфрід узяв її зображення: у робота, який проводив із Кларою сеанси у Брамі. Я бачу її; вона поклала одну руку на стелаж для паперів, її ноги ліниво теліпаються у повітрі. Клара щось постійно розповідає, насуплюючи свої широкі чорні брови, зітхає. Вона вишкіряється, кривляється, а потім її обличчя стає милим, приязним і лагідним.

— Робе, якщо хочеш, ти можеш послухати, про що вона говорить.

— А я хочу?

— Не обов’язково. Але можеш не турбуватися: вона щонайдужче кохала тебе, Робе. Так само, як і ти її.

Я довго спостерігаю за зображенням, а потім прошу:

— Вимкни, Зіґфріде. Будь ласка.

У кімнаті відпочинку я засинаю майже одразу. Ще ніколи я не почував себе таким розслабленим.

Я вмиваюся, знову палю і виходжу в яскраве денне світло, яке розсипається під Бульбашкою. Усе навколо має вельми привітний вигляд. Я думаю про Клару з любов’ю та ніжністю і в душі прощаюся з нею. Потім я згадую Соню: сьогодні маю з нею побачення ввечері — хоч би не запізнитися! Але Соня почекає; вона дуже терпляча, майже як Клара.

Клара.

Я зупиняюся посеред алеї, і в мене врізаються пішоходи. Маленька літня жіночка в коротких штанцях шкутильгає до мене й запитує:

— Вам допомогти?

Я витріщаюся на неї, не відповідаючи. Потім обертаюсь і поспішаю назад до кабінету Зіґфріда.

Там нікого немає, навіть голограми.

— Зіґфріде! Де ти в біса є? — волаю я.

КРЕДИТОВЕ АВІЗО

Для Робінетта Броудгеда:

Ваш рахунок ПОПОВНЕНО в такому розмірі: гарантований бонус за рейси 88-90A і 88-90B ( усім, хто вижив ) : 10 000 000 доларів

Наукова премія від Ради: 8 500 000 доларів

Усього: 18 500 000 доларів

Ваш поточний БАЛАНС: 18 506 036 доларів

Нікого. Ніхто не відповідає. Я вперше бачу, що кімната не підготовлена, і розумію, що було справжнім, а що — голограмою. Справжнього мало: шпеники з металевого порошку для кріплення проекторів, килимок (теж справжній), корпус із лампою (справжній), інші меблі, що їх я, можливо, захочу побачити чи ними скористатися. Але Зіґфріда не було, як і крісла, у якому той зазвичай сидів.

— Зіґфріде! — Я й далі волаю, відчуваючи серцебиття аж у горлі, а в голові все крутиться. — Зіґфріде!

Я й далі кричу. Нарешті з’являється серпанок, а потім спалах, і ось Зіґфрід уже ввічливо дивиться на мене крізь маску Фройда.

— Так, Робе?

— Зіґфріде, я вбив її! Клари більше немає!

— Бачу, ти засмучений, — відповідає робот. — Будь ласка, розкажи, що тебе непокоїть?

— Засмучений? Набагато гірше, Зіґфріде! Я вбив дев’ятьох, щоб урятувати власне життя! Нехай в іншій «реальності», нехай «випадково»! Але в їхніх очах я вбивця, як і у своїх.

— Утім, Робе, — розсудливо говорить Зіґфрід, — ми це вже обговорили. Вони досі живі. Геть-чисто всі. Час для них зупинився…

— Знаю, — вию я. — Зіґфріде, хіба ти не розумієш? Ось у чому суть: я не просто вбив їх, а й досі вбиваю!

Робот терпляче питає:

— Робе, ти гадаєш, що так і є?

— Клара так думає! Вона думає так зараз і думатиме завжди, доки я живий. Для неї це трапилося не багато років, а кілька хвилин тому і триватиме, поки я буду жити. Я тут, старію, намагаюся забути, а Клара там, нагорі, у YY Стрільця, плаває, як муха в бурштині!

Схлипуючи, я падаю на голий пенопластовий килимок. Потихеньку Зіґфрід відновлює весь кабінет, уставляючи елементи декору. Наді мною висять піньяти, на стіні — голограма озера Гарда у Сирміоне, повітряні та водні човни, купальники, які веселяться.

— Робе, звільнися від болю, — м’яко радить Зіґфрід. — Дай йому вийти назовні.

— А що я по-твоєму роблю? — перекочуюся на пенопласті й витріщаюсь у стелю. — Я міг би побороти біль та почуття провини, якби й вона змогла. А для неї все триває. Вона там, застрягла в часі.