Фредерик Пол - Брама

Потім Зіґфрід каже:

— Робе, ти не відповів на запитання.

— Я міркую над твоїми словами.

— Будь ласка, не думай про це, Робе, просто говори. Розкажи мені, що ти зараз відчуваєш до Клари.

Я сумлінно намагаюся це осмислити. Зіґфрід не дозволяє мені користуватись інструкцією, тому маю ритися в думках, шукаючи притлумлені почуття.

— Обмаль пам’ятаю, — говорю я. Але це лише на поверхні.

— Ти пам’ятаєш, що тоді відчував, Робе?

— Звісно.

— Спробуй зараз це відчути, Робе.

— Добре.

Я слухняно подумки відтворюю події. Ось я з Кларою розмовляю по рації. Ден щось кричить у посадковому модулі. Ми всі налякані до смерті. Під нами відкривається панорама блакитно­го туману і я вперше спочатку бачу тьмяну, ребристо складену зірку. Корабель на трьох пілотів, — ні, це був корабель на п’ятьох. Так чи інакше, але смерділо блювотиною та потом. Усе тіло боліло.

Я чітко це пам’ятаю. Одначе, це неправда, що я відчуваю той момент.

Гигикаючи, я бадьоро говорю:

— Зіґфріде, ці почуття болю, провини та горя такі сильні, що я заледве терплю їх.

Іноді я намагаюся промовляти якісь болючі факти таким тоном, наче прошу принести ще одну склянку ромового пуншу на коктейль-вечірці. Я роблю це з метою відбити його атаку, хоча не певен, що спрацює. Зіґфріда нашпиговано схемами гічі. Цей робот набагато кращий за ті машини в Інституті, де мене свого часу лікували. Зіґфрід постійно моніторить усі мої фізичні параметри: електропровідність шкіри, пульс, активність бета-хвиль тощо. Він зчитує інформацію зі стримувальних пасків, за допомогою яких мене прив’язують до килимка. Вони показують, як сильно я намагаюся звільнитися. Зіґфрід заміряє гучність мого голосу та проводить спектральний аналіз його відтінків на діаграмі. Також він розуміє усі слова. Як на свою дурість, Зіґфрід надзвичайно хитромудрий.

Подекуди його дуже важко ошукати. До кінця сеансу я повністю ослаблений і відчуваю: ще хвилину з ним — і я провалюся в безодню болю, де й помру. Або вилікуюся. Можливо, це те саме.

Отже, це була Брама. Вона збільшувалася в ілюмінаторах нашого корабля, який летів від Землі.

Астероїд. Або, швидше, ядро комети у формі груші з діаметром близько десяти кілометрів у найдовшій його частині. Зовні воно нагадувало грудкувату обвуглену кулю із синюватими штрихами. Десь усередині його — Брама Всесвіту.

Шері Лоффат схилилася на моє плече. Решта майбутніх проспекторів скупчилися довкола нас, теж визираючи в ілюмінатор.

— Господи, Робе, поглянь на кораблі!

— Шукають щось недозволене, — промовив хтось позаду. — І викидають геть.

— У нас їм нема чого шукати, — відповіла Шері, щоправда, дещо запитальним тоном. Кораблі не віщували нічого доброго. Вони заздрісно кружляли навколо астероїда, охороняючи від прибульців таємниці, на які б не вистачило грошей у жодного мільярдера.

Усі скупчилися біля ілюмінатора, витріщаючись на них. Звичайно, це був ідіотизм. Ми могли загинути. Малоймовірно, що під час входження в орбіту Брами або маневру до­вкола бразильського корабля ми дістали б завелику зміну швидкості, але при одній швидкій поправці курсу нас би розплющило. Завжди була інша ймовірність, що корабель поверне на чверть і ми раптово побачимо Сонце, як на долоні. На такій близькій відстані ми всі осліпли б назавжди. Та ми не хотіли втратити зір.

Бразильський корабель не збирався слідувати за нами. Побачивши спалахи, ми зрозуміли, що то є лазерна перевірка наших маніфестів. Це було звичним явищем. Я висловив думку про те, що кораблі вишукують крадіїв. Але насправді вони стежили один за одним і були надто заклопотані, щоб відволікатися на інших, зокрема й на нас. Росіяни і китайці слідкували один за одним, бразильці — за венеріанцями. Усі разом не довіряли американцям.

Увага інших чотирьох кораблів була прикута до бразильців, а не до нас. Проте, усі ми знали: якби наші закодовані навісерти навігаційні сертифікати, видані у п’ятьох консульствах у земному порту відправки, не збіглися зі зразком, виправдань ніхто б не чекав. Натомість на нас би очікувала торпеда.

Сміх та й годі! Я уявляв ту торпеду і вояка з холодним поглядом, який буде наводити та запускати її. А потім наш корабель перетвориться на яскравий помаранчевий спалах, а ми усі розпадемося на атоми чи навіть дрібніші частки… Однак­ я впевнений, що в той час товариш каптенармуса Френсі Херейра служив бомбардиром на тому кораблі. Пізніше ми непогано здружилися. Насправді Френсі не був холоднокровним вбивцею. Після своєї останньої подорожі я ридав у його обіймах у лікарняній палаті. Френсі мав обшукати мене на предмет контрабанди. А він плакав разом зі мною.