Іларіон Павлюк - Танець недоумка

— Так, це я, — напружився, намагаючись згадати те, що колись знав японською, але, крім фрази з розмовника «принесіть, будь ласка, пропарений рис», згадалося тільки «вітаю» — коні-чіва.

Вона проігнорувала мою жалюгідну спробу перейти на японську й продовжила англійською:

— Я представляю приватну військову компанію «Корпус Конкістадорів», Токіо. Наш рекрутинговий центр відібрав вас для співбесіди. Коли вам буде зручно?

«Корпус Конкістадорів» — найбільша у світі приватна військова компанія! Ба більше. Це ціла імперія, що вже давно вийшла за межі рідної Японії! Досить сказати, що в неї є свій бойовий флот. Професійні воїни, що дають сто балів фори будь-якому космічному десантникові. І їм дуже, дуже добре платять.

Якби оператор не назвала мене на ім’я, я б подумав, що вона помилилася номером.

— Гіру-сан?

— Вибачте, я трішки розгубився… Як ви про мене дізналися?

— Ви подавали заявку на вступ у Корпус.

Ну, так… Тільки це було вісім років тому… Тоді я просаджував залишки армійського заробітку на японському острові Хоккайдо, і реклама Корпусу Конкістадорів заклично маячила на кожному розі… Чортових вісім років тому! У найглибшій депресії, страждаючи від посттравматичного стресового розладу, я мріяв тільки про одне — знову відчути простоту й цінність бойового завдання. Знову до найдрібнішого зі щоденних клопотів додавати таке просте й вагоме «вижити»… Щоб ці кляті тридцять п’ять років перестали в моїй голові насуватися бетонною стіною.

— Вибачте? Гіру-сан? — жіночий голос вирвав мене з плину спогадів.

— Перепрошую… Це велика честь… Але в мене тепер сім’я… І дитина. Тому… Боюся, я вже не можу стати конкістадором.

Це звучало трохи дурнувато — так ніби ми грали у відкриття Америки. Бракувало ще додати «сеньйорито». Але в Корпусі до всіх цих іспанських мотивів ставилися дуже поважно.

— Ми знаємо про ваші сімейні обставини, — промуркотіла дівчина з Корпусу. — І телефонуємо, бо йдеться про специфічний контракт: передбачається, що конкістадори стануть засновниками нової неземної колонії. І через надзвичайну віддаленість планети вирушають туди з сім’ями. Статистичний прогноз ризиків відповідає мінімальній категорії «А», клімат ідеально збігається із земним. У вас біологічна освіта й ліцензія на керування атмосферним шатлом — це додаткові бали на співбесіді. На коли вас записати?

Панянка на тому кінці щебетала так, ніби йшлося про стрижку чи доставку води. Конкістадори… З сім’ями… Прогноз ризиків — мінімальної категорії… Звучало, як сон.

— А я можу вам передзвонити?

— Звісно! Але ми проводимо співбесіди постійно, тож що раніше ви зателефонуєте, то більше шансів зберегти місце за вами. Вдалого дня! — вона закінчила розмову, не дочекавшись моєї відповіді.

Колись я чекав на їхній дзвінок ледь не щогодини. Потім — щодня. Потім — раз на кілька днів із трепетом у грудях згадував про свою заявку. Заспокоював себе тим, що на найближчі місії контингент набрано, а мій час ось-ось настане. І тільки десь за три роки — зрозумів. Так чітко, ніби вони самі подзвонили й сказали. Вони дізналися. Дізналися про проблему «тридцять п’ять — сорок чотири»… Ці хлопці таки глибоко копають — можна не сумніватися. Дали запит на всі мої дані, включно з історією звернень до лікарів. І хтось відпрацьованим рухом переніс мій файл із папки «Кандидати» в папку «На_біса_він_нам_потрібен».

Так я думав. Був упевнений настільки, що майже викреслив із пам’яті сам факт заявки в Корпус. І ось… Вони дзвонять саме тоді, коли позначку «тридцять п’ять» пройдено, а до сорока чотирьох — пекельна вічність! Не докопалися? Не копали? Чи я таки й справді зможу отримати найкращий контракт мого життя? Грубі гроші за мінімальні ризики… Занадто привабливо, щоб бути правдою? Вони щось там казали про надзвичайну віддаленість… Так, а що в космосі близько! Ану ж передзвони їм і запишися на той іспит, щоб не втратити шанс — які проблеми! Відповідь лежить на поверхні. Точніше, відповідь солодко спить, порозкидавши свої капці по всій кімнаті. Дівчина Віра з корейським прізвищем Ра. Вона «завалить» мене задовго до іспиту, до того ж зробить це зі скандалом. Наша дискусія буде дуже коротка і завершиться, щойно я вимовлю ті загадкові слова «надзвичайна віддаленість». Так, учора вона кричала, що я повинен улаштуватися не абикуди, а знайти «місце за своєю кваліфікацією». Але сьогодні, найімовірніше, скаже щось на кшталт: «Я не повезу дитину на край невідомості». Начхати вона хотіла на всі ці обіцянки мінімальних ризиків. Ми всі прекрасно пам’ятаємо, чим усе закінчилося на Проксимі…