Айзек Азімов - Зелені цяточки

— Я знаю. Того ж то я й питав, чи ви вмієте зберігати таємниці. Якби ви дали мені підписане потвердження, що цей камінець справді звідти… Що таке, докторе?!

Замість відповіді Вейс пробелькотів щось невиразне і показав на камінець пальцем. Дрейк схопився й теж утупив очі в камінець. Він був такий самісінький…

От тільки, коли світло впало на нього збоку, стало видно дві зелені цяточки. Як придивитися зблизька — два кущики зелених волосків.

Він стривожився. На кораблі запахло небезпекою. Фрагменти підозрювали, що він є тут. Як це могло статися? Він ще нічого не робив. Може, ще один живий фрагмент із рідної планети потрапив сюди й повівся не так обережно? Ні, він про це знав би. Він уважно вислухав весь корабель і не почув нічого.

Потім підозра притихла, але не погасла зовсім. Один із гостродумів ще сушив собі голову і був недалеко від правди.

Чи довго ще до приземлення? Невже цілий світ живих фрагментів і далі буде позбавлений єдності? Він щільніше присмоктався до кінців перерізаного дроту — його умисне створили подібним до дротини. Йому було страшно, що його викриють. Він боявся за успіх своєї альтруїстичної місії.

Доктор Вейс замкнувся в своїй каюті. Вони вже в межах Сонячної системи; за три години — приземлення. Йому треба подумати. За ці три години він мусить вирішити.

Звичайно, диявольський Дрейків «камінець» був часткою організованого життя планети Сейбрука, але він був неживий. Неживий уже тоді, коли Вейс уперше його побачив, а якби ні, то вже напевне став неживий, коли його вкинули в гіператомний двигун і він обернувся в хмарку чистого вогню. А бактеріальні культури, коли стривожений Вейс перевірив їх, не показали змін.

Та Вейса тепер турбувало інше.

Дрейк підняв «камінець» у останні години перебування на планеті Сейбрука — після того як бар’єр на час вимкнувся. Що коли саме це вимкнення було результатом повільного, невпинного психічного тиску планетного організму? Що коли його часточки дожидали, поки бар’єр вимкнеться, щоб пробратись на корабель? А цей «камінець» був не досить швидкий, тож почав рухатись, коли бар’єр уже відновився і його вбило? Так він і опинився там, де його побачив і підібрав Дрейк.

А що коли інше видозмінене створіння встигло перетнути бар’єр перше, ніж він відновився? Створіння, якому було надано відповідної форми, запозиченої з голови людей планетним організмом, що вмів читати думки? Може, йому надано, приміром, форми прес-пап’є? Або декоративного цвяшка з мідною головкою в старовинному капітановому кріслі? Як же його виявити? Обшукати весь корабель, чи нема де зелених цяточок? Аж до останнього мікроба?

І навіщо камуфляж? Може, воно хоче лишатись невикритим до певного часу? Для чого? Щоб дочекатися приземлення?

Коли корабель приземлиться, тоді вже зараження не уникнеш, хоч підривай його, хоч ні. Першими заразяться земні бактерії, грибки, дріжджі та інші одноклітинні організми. А за рік їхнє потомство налічуватиме мільярди.

Вейс заплющив очі й подумав, що це, може, буде не таке й погане діло. Не стане хвороб, оскільки бактерії вже не розмножуватимуться за рахунок істоти, в якій живуть, а задовольнятимуться справедливою часткою. Не буде перенаселення; людство пристосує свою чисельність до продовольчих ресурсів. Не буде війн, злочинів, жадоби.

Але не буде й ніякої індивідуальності.

Людство опиниться в безпеці, ставши коліщатком у біологічній машині. Людина буде братом мікробові й клітинці з печінки.

Він підвівся. Треба побалакати з капітаном Лорінгом. Вони передадуть повідомлення і підірвуть корабель, як Сейбрук.

Тоді знову сів. Сейбрук мав докази, а в нього — лише здогади нажаханого мозку, зляканого двома зеленими цяточками на камінці. Чи має він право вбити двісті чоловік екіпажу тільки через підозру?

Треба подумати!

Він напружився. Чого ще ждати? Чом не вплинути на тих, що є на кораблі зараз? Зараз!

Та спокійніша, розважливіша частка його єства сказала: не можна. Маленькі плодючі клітини викажуть зміну за п’ятнадцять хвилин, а гостродуми спостерігають їх весь час. Навіть за милю від поверхні планети буде зарано, бо й тоді вони ще зможуть знищити корабель і себе.

Краще зачекати, поки відчинять головний повітряний шлюз, бо тоді повітря планети внесе в корабель мільйони плодючих клітинок. Привітати кожну з них у братерстві об’єднаного життя, і хай летять, розносячи одкровення.

Тоді здійсниться його місія! Виникне ще один організований, довершений світ. І він чекав. Глухо пульсували двигуни, натужно стримуючи спуск корабля; потім по ньому пробігла вібрація від дотику до поверхні планети, і ось…