Вільям Лігостов - Катастрофа в раю

Он воно що… Допіру лікарі, виходить, перевіряли якість своєї роботи. Але все одно молодці!

— Привіт тобі від Ерудита. Він передав для тебе щось… ну, не знаю… Там, у коридорі, стоїть.

Кінокамера! Ось вона, жіноча самовідданість і самопожертва. Звичайнісінька змова, примітивна інтрига! Але стривай… Якщо Ерудит і вдався до її послуг, то вона нічого не знає. Вона не підступна, чинить від чистого серця. Та й, зрештою, це, мабуть, єдиний вихід із становища… З кібертонцями, сам же переконався, умовитися про щось неможливо. Поїду з роботами, капсулу заберу. А прибудуть наші, видно буде… Гуртом щось зметикуємо.

— Ти ще не придумав для мене імені? — Щоб мене грім побив, у її очах світилась непідробна щирість, готовність любити і скорятися.

— Ще не придумав, та це не так складно. Яке ж ім’я тобі дати? Стривай! Я зустрів тебе в раю, ти з раю — тож чому б тобі не зватись Раєю? Рая, Раїса…

— Ра-ї-са… — її довгі вії затріпотіли. — Ра-ї-са! Гарно як. А тебе ж як називати?

— Григорієм. Гри-го-рій.

Щойно охрещена кібертонка повторила кілька разів моє ім’я й щасливо засміялася. Засміялася без видимої на те причини, безневинним сміхом дитини.

Щось та відбулося з нею. Якісь незрозумілі зрушення психіки… Дивно тільки, що спричинився до цього я. На Землі ж не викликав у жінок не те що психічних зрушень, а й просто уваги. Хоч у космосі вибився в мужчини!

Наша розмова, а надто Раїн сміх привернули увагу персоналу лікарні. В двері постукали, увійшов хірург. Він низенько вклонився і, поборовши ніяковість, зауважив:

— Після операції, мої володарі, треба поводитися спокійно. Як не прикро, а присутність прекрасної володарки… м-м… як вам сказати… небажана.

Раїса капризно скривила губи, але я очима дав зрозуміти їй: треба скоритись. Вона слухняно підвелася з стільця.

— До побачення, Гришо, до скорої зустрічі, любчику!

— Ось що, мій володарю, — м’яко й ніби виправдовуючись, мовив хірург. — У мене до вас прохання. Підіть, будь ласка, нам назустріч. В ім’я науки, в ім’я прогресу! Будемо дуже вдячні…

Хотів зупинити його. Це ж я мушу дякувати. Безумовно ж, виконаю будь-яке його прохання. Та вчасно примусив себе стриматися — необхідно вдавати кібертонця…

— Дуже прошу вас від імені всього персоналу…

— Ну, викладайте, що там у вас, а то розвели теревені, — скорчив якнайсуворішу гримасу.

— Ми просимо дозволу поставити у вашій палаті ще одне ліжко. На ньому лежатиме пацієнт… Ні, ні, він вам зовсім не заважатиме.

Ну й дивак! Яка довга і дипломатична передмова до отакісінької дрібниці. Палата простора… Та й удвох все-таки веселіше. Я чоловік компанійський, не звик до самоти. Безумовно ж, згоден. Тільки до чого тут інтереси науки і прогрес? Для годиться трохи помовчав і пробурчав:

— Навіщо мені ці утиски?.. Я маю право на окрему палату, як і кожен володар…

— Маєте, аякже, маєте, — зігнувся вдвоє шеф, — але цей випадок екстраординарний. Ми не зверталися б до вас, якби не винятково цікаві наукові потреби. Я не хочу вдаватися до роз’яснень, аби не втомлювати вас. Я лише повторюю: моє прохання продиктоване високими міркуваннями… Дозвольте, дуже прошу вас, мій володарю…

— Ну, що ж, коли вже так просите…

Хірург ще довго сипав словами вдячності. Невдовзі санітари внесли в палату ліжко. На ньому щось лежало. Що саме — не розбереш, бо прикрите простирадлом. Виглядав з-під простирадла тільки шнур, що вів до апарата, схожого на звичайні радіонавушники. Санітари прилаштували мені їх до голови. Прислухався: навушники німують. Не радіо. Що ж воно таке, не хотілося сушити голову. Після вечері міцно заснув.

На світанні прокинувся в доброму гуморі. Відчував себе так, ніби з курорту щойно повернувся, а не з операційної. От тільки ці навушники для чого. І сусіда… Глянув на ліжко — простирадло так і лежить нерухомо. В голову заповзла невесела думка — чи не підкинули вони мені небіжчика? Я намагався відігнати безглузде припущення, але воно знову і знову вперто лізло в голову. Я поворушив ногами, руками, обережно сів на ліжку. Може, спробувати встати? Адже нічогісінько ніде не болить, не тривожить. Обережно опустив ноги на килим, встав. Нормально. По-моєму, хоч сьогодні можна будь з ким бігати наввипередки. Все на місці, серце працює, як добре відрегульований мотор.

Потихеньку підійшов до сусіднього ліжка і, затамувавши подих, торкнув рукою накритого простирадлом пацієнта. Ну, звичайно ж! Тверде, закостеніле тіло. Що за ідіотські жарти? І я спав поруч з мертвяком? Жах!