Сергій Лук'яненко - Іменем Землі

Коріанець уперше відповів йому так нахабно. Втім, його смагляве обличчя з короткою борідкою залишалося шанобливим, як і раніше.

— Карлос, у відсутності мене, вашого капітана, ви повинні бути у рубці.

— За бойових обставин. Але бій закінчився.

Так, бій закінчився. Вони перемогли.

Вже не озираючись на помічника, Віктор вийшов з ліфта. Тут, на розподільному майданчику правого сектора, принаймні, було світло. Два чи три ремонтні роботи стояли у кутах, задрав до стелі наплічні прожектори. Стеля, ще вранці гладка, зробилася рифленою, а темні диски плафонів звисали з неї на блискучих броньованих кабелях. Біля чорних проваль транспортних коридорів повільно ворушилися черепахоподібні роботи-дезактиватори. Хтось з керуючих ними людей повернувся на звук відчинених дверей, закричав:

— Одягніть шолом, ви що, показились? Тут все «світиться».

Віктор квапливо замкнув шолом — наручний індикатор радіації дійсно наливався червоним. Підійшов до людини, що йому дорекла — це був начальник ремонтників Ольсон.

— Капітане? — схоже, Ольсон трохи зніяковів. — Ремонтна група крейсера виконує завдання з…

— Стривай. Де решта? Чому вас тільки… — Віктор обвів поглядом приміщення, — троє?

— Решта у двигунистів. Реактори мало не пішли врозліт. А тут… тут нема чого ремонтувати, капітане.

Віктор подивився у тремтячу імлу коридорів понад опуклими корпусами роботів. У глибині угадувались невиразні відблиски.

— Звідти хто-небудь вийшов?

— Ні. Там немає живих, капітане.

— Є.

Якщо Ольсон і хотів заперечити, він не встиг цього зробити. Найближчий робот раптом застережливо загудів, кинувся в отвір коридору. З його корпуса висувалися догори и розходилися павиним хвостом різнобарвні напівпрозорі пластини.

— До ліфта!

Ольсон штовхнув Віктора назад.

— Радіаційний пік, певно, десь не витримали переборки.

Ще два роботи під’їхали до них, прикрили райдужними захисними екранами. Карлос зіщулився, відчутно навіть під скафандром, подивився на розкриті двері ліфта, але не зробив ні кроку. Віктор коротко кинув йому «До рубки!» — і подивився на Ольсона.

— Ви залишаєтесь?

— В мене підсилений скафандр.

— Ольсон, десь там, у правому секторі, той, хто врятував крейсер. Навіть якщо він мертвий, його потрібно знайти.

Ольсон відповів не відразу. Подивився у бік мертвих коридорів. Потім перевів погляд на Віктора і зніяковів.

— Ольсон, поясніть своїм людям, добровольці повинні знайтись…

— Я піду сам.

Віктор кивнув, нібито і не очікував іншої відповіді. Додав:

— Його треба шукати десь біля головних випромінювачів правого борта. Тільки залпом головного калібру можна було рознести лінкор.

Конвой вони наздогнали після двогодинної погоні. Під час короткого бою охорони з крейсером десантні кораблі спробували втекти. Вони йшли з максимальною швидкістю, схожі на жирних, покритих блискучою лускою риб, що спішать на нерест. Кожний з десантних кораблів був ледве не вдвічі більший за крейсер. Але, попри свій розмір, попри натоптані танками і вимуштруваними солдатами трюми, зараз вони були абсолютно беззахисні. Коли Віктор повернувся до рубки, там закінчували останні розрахунки зброярі. Десантні кораблі на екранах вже лежали в ажурній сіточці прицілів. Енергетик неголосно сперечався зі зброярами щодо потужності, яку він може дати для знищення десанту. Все було якось буденно і по-діловому й анітрохи не схоже на скажену гарячку бою, під час якого вони знищили есмінці і лінкор охорони. Влаштувавшись у своєму кріслі, Віктор звично подивився у бік помічника. Карлос явно відчув його слабкість, його секундне відключення наприкінці бою, коли Віктор повірив у неминучість поразки. Він дуже хотів зайняти його місце, цей смаглявий, підтягнутий офіцер, якого чекали на Коріані півтори сотні родичів фамільного клану, що послали його колись з відсталої, напівдикої планеті до Академії Центрального Штабу…

На пульті замиготів сигнал виклику.

— Капітане… — Віктор навіть не впізнав голосу Ольсона. — Ми знайшли його.

— Хто?

— Навідник третьої батареї Демченко. Він дійсно був біля головного випромінювача.

Щось знайоме почулося Віктору в цьому імені. Він прийшов на крейсер недавно і не знав ще усіх своїх підлеглих, але це ім’я чомусь не було для нього пустим звуком. Демченко… Навідник…

— Землянин?!

— Так.

— Він… живий?

— Так.

Щось на зразок релігійного страху охопило Віктора. Знищити ворожій корабель, та ще й вижити в радіоактивному хаосі — на таке здатен тільки землянин.